Засинає, як падає в "темно" - так і встає.
Та й сама не сказала б, напевно, хто вона є
Наче з іншого виміру, ніби з чужих світів.
Щось буває без вибору, доля – і поготів.
Може, кимось призначена: віршами - по весні.
Може, бачить, не бачене іншими, уві сні.
І знайома – і зовсім не та, ледь помітний збіг.
Хто її розбере: чи свята, і що саме - гріх?
Не білизну, а душу полоще від плям-образ,
Бо її вже палили на площі, таки не раз.
Щось втрачала, щось матиме (серце – не фенікс-птах),
Та цуралась гербів зі стигматами на хрестах.
Повернула б, можливо, рукописи і пальне.
Але те, що важливе – хай з голосу не мине.
Їй Любов - то життя запорука, найголовна.
А шматують жадане - лиш круки. Хіба ж вона?...