Кто-то бросил букет на вокзале -
И рассыпались алые розы.
А вокруг суета: расставанья,
Встречи, крики, улыбки и слезы...
Ну а розы, ну а розы лепестками своими кричат:
"Мы - как радость, мы - как слезы, и нельзя нас ногами топтать!"
Выхожу из вагона в смятеньи:
Почему-то никто не встречает...
Розы тихо дрожат от волненья -
Только люди их не замечают.
Ну а розы, ну а розы лепестками своими кричат:
"Мы - как радость, мы - как слезы, и нельзя нас ногами топтать!"
Засыпает вокзал ночью поздней -
И не слышно ни шума, ни стука...
Что сулите мне, алые розы:
Может, встречу - а может, разлуку?
Ну а розы, ну а розы лепестками своими кричат:
"Мы - как радость, мы - как слезы, и нельзя нас ногами топтать!"
Ну а розы, ну а розы лепестками своими кричат:
"Мы - как радость, мы - как слезы, и нельзя нас ногами топтать!"
Текст оригинала:
Троянди на пероні
музика Анатолія Горчинського
слова Олександра Богачука
На пероні, на люднім пероні,
Де розлуки і зустрічi плачуть,
хтось розсипав троянди червоні
і, здається, ніхто їх не бачить.
А троянди, а троянди, до людей пелюстками кричать:
“Ми – не квіти, ми – кохання, а кохання не можна топтать”.
У моїм серці чи біль, чи то смуток.
Не стрічаєш мене ти сьогодні.
Хтось дарує комусь поцілунок,
А хтось топче троянди червоні.
А троянди, а троянди, до людей пелюстками кричать:
“Ми – не квіти, ми – кохання, а кохання не можна топтать”.
На пероні, на тихім пероні
Вже не чути далекого стуку.
Хтось розсипав троянди червоні:
чи то зустріч свою, чи розлуку…
А троянди, а троянди, до людей пелюстками кричать:
“Ми – не квіти, ми – кохання, а кохання не можна топтать”.
А троянди, а троянди, до людей пелюстками кричать:
“Ми – не квіти, ми – кохання, а кохання не можна топтать”.