Мандрувати понад зорями вчилась я сама
поколола босі ноги стрічками комет
і губилась часом у танку планет,
тільки так і не збагнула,в чім моя вина.
До якого саме злочину я вдалась
і коли - в той раз коли побачила уперше?
Ще я тоді не знала - серце розум переверше
бо,дурненька, в тебе палко закохалась.
У пустелі вітер віяв зсохле перекотиполе
і мені здалось на хвильку,що мене так віє.
Не чекала тільки я пориву буревія
що мене докотить в край,де синє море.
Я розтрощила весь свій лід на темних скелях
коли не розуміючи,зробила крок у прірву.
Ніколи б не подумала,що дах мені так зірве-
ходила за тобою по усім твоїм оселям.
Що ж, знаю я мій гріх - порожні обіцянки,
колодязь мутної печалі навесні,
і нехтування тим що є, словесні,
і що не залишалася ніколи я до ранку.
А саме найстрашніше -те що запізнилась, втеча і обман.
Сама собі я не могла зізнатися у тому,
наскільки глибоко мене ти зчарував, свідомо
я напустила коло нас п'янкий туман.
Моїх помилок ти пробачити не зміг,
та я не можу лиш за це тебе винити.
Зростив в душі моїй весняні квіти,
яких не викосить коса,не змне батіг.
Я розквітаю знову навесні,без тебе поруч
та я вже знаю через жовті зорі шлях.
Ти з`явишся у сні мені із сонцем на плечах
і проведеш мене по зоренькам власноруч.