Крадеться примара - туман,
В саду листопад заправляє,
А яблуко ніжний румян
Так радо в траві виставляє.
Кружляють додолу листи,
Як ті, що тобі не послала.
Напевно, довіку, нести -
Свій гріх, що тебе не чекала.
Торкається осінь лиця
І зморшками щедро мережить.
Повів не мене до вінця.
Й понині твій погляд бентежить.
Чому?! - безголосо кричу.
Чому не позвав мене, милий?
Лиш сльози ковтаю... Мовчу.
Була би твоя до могили.
"Була би..." - це слово, як ніж,
Мене всі ці роки шматує.
Та я б у мороз - босоніж
Пішла б за тобою... Не чує...
І сіє туман листопад,
І яблука грію в подолі.
Ці спогади ... так невпопад...
Болючі на серці мозолі...