Ворожила матуся на росах,
На світанках й нічних загравах,
Ще й на зорях дзвінкоголосих,
Ворожила по сонцю і травах.
Цілувала кожну стеблинку,
Обіймала стареньку вишню,
І не мала вона спочинку, -
Посилав допомогу Всевишній.
Ще казала: " Нічого, дочко,
Все від Бога, а Він - Милосердний!"
Й серце билось теплим клубочком
І співало все життєствердно!
Хоч в старенькій линялій спідничці,
Та розшита в квітках сорочина.
І була у матусі звичка
Усміхатися дивно – дитинно.
Цілувала свіжу хлібину:
- Бо це є, любі діти - святиня.
В очі неба дивилась сині,
Мама мила моя, берегиня.
Ми при ній – сумирні і тихі,
Боячись засмутити маму,
І при ній нас обходило лихо,
І хвороби й життєві драми.
Зашкарублі маленькі руки,
Все в роботі – ніколи не мерзли.
А тепер така довга розлука…
Я не вірю що мама померла.
Бо у Бога всі жИві. Я вірю,
Серед нас : дітей і онуків.
Мама люба. Матусю Віро,
Чую голос в пташиних звуках…