Лето пахло мячиком, бузиной, поречкой*,
А в вечерних кущах целовались пары,
и, как только солнышко пряталось за речкой,
пахли тихим дождиком плитки тротуара.
Мяч летел до неба выше лип, снарядом,
Кожаным корабликом в космоса глубины.
А с террас, поросших диким виноградом,
Растекалось ангельски пенье Робертино.
Ночь сгущалась быстро и таила мячик.
Фонари в аллеях отражались в стёклах.
Заросли, казалось, будто что-то прячут.
И блуждали тени в занавесках блёклых.
Не вернётся мячик, он сошёл с дистанции,
Где фонтаны в парке брызгами звенели,
Где мы каждый вечер бегали на танцы
И в ночи, уставшие, стыли карусели.
Мяч остался в небе, с годом год сливались,
Как моря солёные, как потоки сели.
Мы встречали утро, а земля вращалась
И скрипели грустно в парке карусели.
* Красная смородина или, как её обычно называют в народе, поречка, то есть растущая по берегам рек
Автор Юрій Андрухович (1960)
ЕЛЕГІЯ ШІСТДЕСЯТИХ
Літо пахло м'ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли стигле сонце сідало за річкою,
пахли тихим дощем кам'яні тротуари.
М'яч летів до небес над антенами й липами,
шкіряне і космічне буле його тіло.
З виноградних альтан херувимськими хлипами
розтікався в ефір вундеркінд Робертіно.
Ніч густішала вмить, м'ячик танув у темряві,
загоралися лампи в садах і на ґанках,
потаємна глибінь відкривалась у дереві,
озивалися тіні на бляклих фіранках.
М'яч уже не вертався:
пропав на дистанції.
З переповнених чаш голубі водомети
пульсували над парком, де щовечора танці,
де холонули в ніч каруселі й комети.
М'яч повис угорі, а роки розгорталися,
мов солоні моря, мов піщані пустелі,
і до ранку для нас, ніби світ, оберталися
і скрипіли порожні сумні каруселі…