Каштани цвіт покидали до ніг,
Алеї вкрили ластовинням рясно.
Лежав пахкий травневий диво-сніг
У спокої застигло-несучаснім.
Спішили люди – кожен по своє,
Красу тендітну мов не помічали, -
Рої обсіли мушачих проблем,
Крайнебо засупонили печалі.
Дрібне з глобальним тузалось, навспак
Млин часовий не в змозі повернути.
А цвіт лежав потоптаний, бідак,
Втрачав лілейне в тягарі покути.