На сонці весняному в‘яли тюльпани,
Голівки уже не тягли в небеса...
Ще трохи - їх цвіту на клумбі не стане,
Без сліду мине дивовижна краса.
Зів‘яли і зблідли... Дощем облетіли,
Легкий вітерець пелюстками кружив ...
А їм ще цвісти й хизуватись хотілось,
І кожен тюльпан за минулим тужив...
Для кого він цвів, милував чиї очі,
Яку приніс користь цвітінням своїм?
А може, щоб здійснити примхи дівочі,
До вази потрапити марив у дім?
Та час повернути уже не можливо,
В минуле злетіла цвітіння пора...
Коротке життя у тюльпана, й важливо
Принести у світ хоч краплину добра.
І наше життя промине і зів’яне,
В мить стане земля непривітна й чужа...
Але на відміну від квітки-тюльпана,
Зостанеться юною в тілі душа.
Тож квітнути треба , розчуливши кригу,
На протязі Богом відведених літ,
Щоб нести всім людям добро і утіху
Й залишити добрий , нев’янучий слід.
~ДЛВ~