Розірвіть на половину
Моє тіло, душу.
Зацькували, як скотину,
Всі кричать, що мушу.
Як писати, говорити,
З ким, за що дружити.
Бога де мені молити
І для чого жити...
Що одіти, в який колір
Краватка, шкарпетки,
Кого славити у творі,
Які етикетки...
Схаменітся добрі люди,
Побійтеся Бога,
Та не бийте себе в груди,
Не та ця дорога.
Подивіться на Тараса,
Як насупив брови,
Бо вважав, що ми не раса,
Не якісь моголи*...
Не всміхнеться, а з під лоба
Дивиться з докором,
Відкіля взялася злоба,
Гріхи наші, сором?
"Не цурайтесь!"** - за-цурались...
"Обніміться ж!"*** - б'ємось...
А батьки мої кохались,
Було все взаємно!
Що сказати тепер мамі?
Тільки: "Горе нене,
Ваша мова, кров погані,
А святе - буденне!
Нема племені і роду,
Краще були б з ляхів"...
"Не з одного ми народу!"
Мужі вчені клялись...
Куди йти? Кому молитись?
Не вірю нікому!
Та і пізно мене вчити,
Всім в кінці "додому".
Там спитають, там не збрешеш
Не собі, ні Богу,
Ні до чого мовний меседж,
Божому порогу...
Бо безмовні душі наші,
Та і Він все бачить,
Хто, що п*є, з якої чаші
І про що тлумачить....
Моголи*, "Не цурайтесь!"**, "Обніміться ж!"*** - І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє — поема-послання Тараса Шевченка. Датується за автографом: 14 грудня 1845 року, В'юнище.
П.В.М. 09.06.2018г.