На захист верлібрам
В моїй новій збірці поезії і прози "Прокинуся від безсоння" 7 розділів. Перший - "З цього місця" - це верлібри. Як і у кожного автора, є читачі, яким одне подобається, інше - не дуже... Стосовно верлібрів є такі, що відкрито заявляють: "верлібрів не визнаю", "ніколи не читаю", "чути про них не хочу", "що це за проза в стовпчик?"...
Проза?.. Давайте проексперементуємо: зустрічаю вранці сусіда, який цікавиться, що робитиму сьогодні, а я, перебуваючи не в надто піднесеному стані, відповідаю - а чому б ні? - "прозою" мого верлібру: "розіпну свою душу // на сухій гілці клену старого // нам однаково боляче з нею..." Не здивуюся, якщо через деякий час до мене приїде "швидка" з психіатричної клініки з уготованою сорочкою спеціального крою та в супроводі "внутрішніх органів",- сердобольні сусіди ще не перевелися...
Намагаюся пригадати, що чула я про верлібр в школі і, крім того, що це щось середнє між поезією та прозою, спливає в пам'яті наступне: це явище виключно західної літератури.
Як же ви помиляєтеся!.. Ми, українці, чуємо і знаємо з дитинства величезну кількість верлібрів і прийшли вони до нас з сивої давнини!.. От тільки слова такого до них не приміряли - верлібр - вільний вірш (франц. vers libre) - неримований нерівнонаголошений віршорядок...
Від колискової:
То є ніченька,
Тай темнесенька...
Зіронька ясная,
Вже над нашою хаткою...
То є ти моє мале дитятко,
Спи, мій любий,
Баю, бай
і до різних обрядових пісень, голосінь, замовлянь, заклинань і тд., чим неймовірно багатий наш український фольклор. Вчитайтеся! Чи ж не поезія, хоча, і без рим:
Мати річко, підземна водо,
як ти миєш береги,
змий і відкидай до чужої сторони
хворобу раба Божого (...)
(замовляння хвороби)
Іди на сині моря, на широкі поля,
куди коні не доіржуть, де котюги
не добріхують, корови не дорикують,
вівці не доблеюють, кури не допівають,
вороня не долітають,
де християнського гласу не чути,
іди там, набувайся!
(заклинання бурі)
Голосіння за близькими та рідними ніколи не залишали нікого байдужим.
Вражає поетичною красою голосіння Любки за своєю матір'ю Нимидорою в художній обробці І. Нечуя-Левицького ("Микола Джеря"):
"Десь ти багато горя зазнала, десь ти багато сліз вилила, що не схотіла на цім світі жити, та полинула, як сива зозуля, в далеку сторононьку. Коли ж тебе, моя матінко, дожидать в гості? Чи глибокими снігами, чи зеленими лугами, чи білими вишневими садками? Матусю моя, лебідонько моя! Звідкіль тебе ждати, звідкіль виглядать? Чи з заходу, чи з сходу, чи з-за синього моря, чи з широкого степу? Чи прибудеш до мене, моя матінко, бистрою річкою; чи буйним вітром, чи дрібним дощем, чи білою хмарою; чи прилинеш до мене сивою зозулею та закуєш в вишневому садочку?..."
Це поезія! Це верлібр!..
Чи задумувалися ви хоч раз, чому так легко лягають нам на серце та так щиро промовляються молитви?.. Це своєрідна поезія, а саме, верлібр! Автори молитв - це світлі, чисті душею люди, які були провідниками між Богом, Вищим Розумом і людьми. Кожне слово вагоме, фраза чітка, відточена, щира і образна... Це верлібр! В синтаксичних конструкціях часто міняється порядок слів, щоб підкреслити ключове слово, основну суть, а також, щоб створити певну мелодію, що несе в собі емоційність, естетичну насолоду та западає в душу.
В епоху Середньовіччя набуває розвитку літургійна поезія. Відчуйте її красу в Літургії св. Івана Золотоустого, яку я дозволю собі подати в такій формі:
"Знову і багатораз припадаємо до Тебе
і Тобі молимося, благий і чоловіколюбче,
щоб Ти,
зглянувшись на моління наші,
очистив наші душі і тілеса від усякої скверні плоті і духа
і дав нам неповинно і неосудно
стояти перед святим Твоїм жертовником.
Даруй же, Боже, і тим,
що моляться з нами,
успіх в житті і вірі і в духовному розумінні;
дай їм,
що завжди з страхом і любов’ю служать Тобі,
неповинно і неосудно
причаститися святих Твоїх таїн
і небесного Твого царства сподобитися.
Щоб під владою Твоєю завжди бережені,
Тобі славу возсилали,
Отцю, і Сину, і Святому Духові,
нині і повсякчас, і на віки віків."
Книга Псалмів була перекладена на старослов'янську мову ще за часів Кирила і Мефодія однією з перших. Візьміть будь-яку з 150 ліричних пісень-псалмів чи молитву до Всевишнього і ви побачите, що ці Божі слова за художньо-поетичною формою не що інше як верлібри. Доки самі зазирнете, пропоную вам один з них:
Небо звіщає про Божую славу,
а про чин Його рук розказує небозвід.
Оповіщує день дневі слово, а ніч ночі показує думку,
без мови й без слів, не чутний їхній голос,
та по цілій землі пішов відголос їхній,
і до краю вселенної їхні слова!
(Псалми, псалом 18)
І найголовніша молитва кожного християнина "Отче наш" - це взірець верлібру. Невелика за обсягом, вона вражає глибиною і конкретикою потреб, сподівань та моральних засад людини глибокої віри впродовж довгого і, водночас, такого швидкоплинного життя... Її ритмізовані, характерні для верлібру рядки, що створюють своєрідну мелодію, назавжди западають в душу і є нашою відрадою та допомогою у важких життєвих ситуаціях...
Бачу в цьому свідчення того, що творче начало в людині - це Божий дар, це вищий прояв людських можливостей і дається він кожному, просто, іноді важко виявити його в собі, а ще важче - реалізувати...
Геніальних верлібрів мало, такими вважаються "Слово о полку Ігоревім" та монолог Гамлета...
Так, в західній літературі верлібру вже давно комфортно...
Волт Вітмен, якого іменують батьком сучасного верлібру, дав йому влучне визначення: "Цей вірш, як морські хвилі: вони то набігають, то відступають — променисті й тихі в ясний день, грізні в бурю; вони такі схожі, та все ж не знайдеш і двох однакових за розміром і силою", - і доводив це кожним своїм твором.
Спитала дитина: "Що таке трава?" — і повні пригорщі мені простягла.
Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава,
Може, це вдачі моєї прапор, із зеленої — барви надії — тканини зітканий.
А може, це хустинка від Бога,
Запашна, умисно нам зронена у подарунок, на згадку...
Волт Вітмен (переклад Л.Герасимчук)
Але і українські класики залишили нам чудові зразки верлібрів.
Вольні!
Мов оси у літнюю спеку
З гнізда –
Лиш миг – і вже не видно;
Мов стріли з нап’ятого лука,
Мов слово, окрилене гнівом,
Сердиті,
Мов усміх дівчини, принадні,
Мов жало гадюки, отруйні –
Летіть!
«Ся хвиля – наша!» –
То ваш девіз.
Хвиля, мов чарка.
Повну, гей, повну!
Вермут!
Гірко, та іскри заскачуть в очах…
На погибель!
(Іван Франко "Вольні вірші", "1. Modern")
Серед чудових перекладів Лесі Українки чимало верлібрів :
Даремне молю я, благаю!
Мій крик загубивсь у бурханні негоди,
В побоїщі вітрів.
Свище, гуде, гомонить і реве,
Мов гурт божевільних заводить!
І серед того я чую виразно
Арфи знадливії гуки,
Спів жаги навісний,
Він чарує і рве мою душу.
Я пізнаю отой голос.
(Генріх Гейне "Негода")
Серед сучасних українських поетів визнаною майстерністю у написанні верлібрів славиться Василь Голобородько:
Я уплетений весь до нитки
у зелене волосся дощу,
уплетена дорога, що веде до батьківської хати,
уплетена хата, що видніється на горі, як
зелений птах,
уплетене дерево, що притихле стоїть над дорогою,
уплетена річка, наче блакитна стрічка в
дівочу косу,
уплетена череда корів, що спочивають на
тирлі.
А хмара плете і плете
зелене волосся дощу, холодне волосся дощу.
Але усім тепло,
усі знають: дощ перестане,
і хто напасеться, хто набігається,
хто нахитається,
хто насидиться на горі,
хто належиться,
а хто прийде додому
у хату, наповнену теплом, як гніздо.
Василь Голобородько "З дитинства: дощ"
Ще не читала, але натрапила в мережі на аналіз "Віршів з війни" Бориса Гуменюка. Його верлібр "Коли чистиш зброю…" (04.07.2014) справив на мене неймовірне враження :
Коли чистиш зброю
Коли щодня чистиш зброю
Розтираєш її духмяними оліями
Затуляєш її собою а сам мокнеш на дощі
Пеленаєш її як малу дитину
Хоча досі ти не пеленав дитину
Тобі лише 19 і ані дитини ані дружини у тебе немає
Ти ріднишся з нею зі своєю зброєю і стаєте ви суть одно
Повернуся до своїх верлібрів... Все своє життя захоплювалася поезією, але верлібри обходила. Коли з'явилася потреба засісти за польську (ще до виникнення ідеї україно-польської поетичної збірки, що з'явилася десь через два роки по тому) я вирішила поповнити свій лексичний багаж, читаючи польську класику в оригіналі. Звичайно, не могло обійтися без Віслави Шимборської. Її верлібри перевернули мою уяву про них і я зробила кілька перекладів.
Погляньте лиш, яка завзята вправність
і стійкість непохитна
у ненависті нашого століття.
Як в одну мить долає перешкоди,
Як легко їй - доскочити, допастись.
Геть відрізняється від інших почуттів.
Старша за них й молодша одночасно.
На голім місці сама причину зродить
і нею живиться.
Засне, бува, та вічним сном - ніколи.
Безсоння ж їй, хіба що, сили додає...
(В. Шимборська "Ненависть", переклад О.Глапшун)
Після того з'явилися і мої власні верлібри, серед яких, як я вважаю, є кілька вдалих. Але думка автора про свої твори, це, передусім, ті емоції чи події, що передували чи супроводжували їх написання, тому об'єктивною бути важко...
Та я і не про це. Верлібри для мене - це поезія. І як сказав Томас Стернз Еліот: "Автор верлібру вільний у всьому, якщо не брати до уваги необхідність творити хорошу поезію".
Рими не врятують, де немає мистецтва слова, неповторності стилю, поетичної вишуканості, яскравої образності, де не нуртують цікаві думки, що відкривають читачеві неповторність авторського сприймання світу, де не вчувається музика (адже недаремно цей вид мистецтва найближчий до поезії)...
Зрештою, "поезія" в переносному значенні - це краса, чарівність, святковість... Чим не критерій?..