Хто ти, Всесвіте?
Чом ти такий ненажера?
За прихильністю жовтих, безглуздих зірок
ти ховаєш спокійну жорстокість етера,
що фіксує убивць передбачений крок.
Ти займаєш цей зліплений з мороку простір,
і малюєш на ньому свої голоси
з безтурботністю вічно пихатого гостя,
для якого завжди вистачає роси.
У тобі, мов у теплому, синьому морі,
застигає остання на світі душа,
що ніяк не відпустить спасіння від горя
у наляканих римах чужого вірша.
Заплутале повітря?
Розхристані жарти?
Найостанніша мить захололих долонь?
Все гарцуєш?
Покинь тую справу!..
Не варто,
бо занадто вже гаряче...
Стій!.. охолонь...
Ти за кожні розтріпані прояви щастя
хочеш крові у склянці і гніву в серцях,
що давно вже відмовили світу в причасті,
і готові забитися тільки в мерцях.
А любов?
А звичайне кохання?
А діти?
Що керує твоїм замусоленим злом?!
І куди нам від нього на ранок подітись
в тих місцинах, де горе стає ремеслом?
Все мовчиш?..
Все триваєш, мов спів піднебесний
на безсилих бажань примітивному тлі?..
Та стривай!
Я - не Він!
Я без смерті воскресну,
щоб звільнити цю мить від твоєї петлі.