Печаль
Чомусь так терпко плачеться душі,
Лягає туга маревом на плечі.
Дарма, що зацвітають спориші,
І в гніздах чути клацання лелечі.
Дарма, що пшінка золотом цвіте,
І скоро буз розіллється лілово.
Весна вірветься в душу, а проте
Так хочеться почути мами слово…
Її сьогодні нам не вистача,
Хоч чути голос в ніч її чудесний.
Тому тривожно блимає свіча,
І пам’ять вимальовують нам весни…
Два роки збігло…Швидко, як вода
Біжить весною поміж берегами.
Моя ж душа щомиті вигляда,
Надіється побачить образ мами…