Упали зернята на чорную землю,
крихкі на беззахисні з синього неба.
Кому зглянеться доля зачепитись та жити,
а хтось і не відчує себе у цьому світі.
Заплачуть небеса, надію дадуть,
на світанку зернята швидко проростуть.
Хоч віють вітри, та непохитні стоять,
дорослі вони, вже їх не впізнать.
Між собою шепочуться в тиші одні,
ніби вчора були вони зовсім малі.
Зійде сонце, знову дні пролетять,
високії ці колоски вже стоять.
Когось буря погнула, зламавсь там один,
безжальної сили не витримав він.
А хтось підкрався, та зрізав ще пару,
за що наша доля понесла таку кару?
Та ще багато із них хитаються в полі,
хоч сухими стоять, та дякують богу.
Та ось ударив грім серед ясного неба,
ніхто не гадав, що косити вже треба.