Хутір … глухий… Занедбаний…на пагорбі хата.
Ліс за тином, далі балка…довкілля багате.
На красу, на розмаїття, на душевний спокій
На вигоні серед балки росте дуб високий.
Попід дубом легесенький туманець ізсівся,
На отаві молоденькій спочити вмостився.
Краса така , що словами і не описати,
Ранок …сонце повертає до старої хати.
У дворі життя своє зранку й допізна,
Праця нескінчена, по хазяйству метушня.
Бабо , а чого це ти вдосвіта товчешся?
Дров із хмизом принесла? Тебе ж не дозвешся.
Пироги затіяла . на гостей чекаю,
Син приїде у відпустку… серцем відчуваю.
Обіцяв, що цього року й правнучаток візьме.
Привітати нас приїде, чи й не свято грізне.
Прожили півсотні літ, щастя мало , більше бід.
Мабуть їх чекати треба десь аж у обід.
Їхати далеко , з Києва самого,
Боже, хай їм буде килимом дорога.
Не все ще й попорали , а син на порозі.
У неньки від радості накотились сльози.
Заходьте мерщій до хати… у куточку образи,
На родинному портреті красуються рушники.
Як доїхали? Та добре, у Сороченцях були,
На ярмарку прикупили вишиті всім сорочки.
А тобі макітру ми купили , мамо.
Добре , дітки , бо моя надщербилась саме.
Син штовхає батька в боки… на стіл , за макітру,
Перед дідом виставляє горілки півлітри.
Дід поправив вуса браво… пообідаєм на славу,
Ще й здоров'я трішечки на старість поправлю.
Гомін не вмовка в оселі, пахнуть пироги,
Дочекалися батьки діток дорогих.
Доставай борща із печі, бо діти голодні.
Твоя правда, запоралась я зовсім сьогодні.
Насипає баба борщ у глиняне блюдо,
Опішнянська глина славиться повсюди.
Доню, візьми з льоху до борщу вершки.
Кинь ті бабо черепки , подавай мерщій ложки.
Та бери ті дерев'яні , що я сам робив,
Син колись маленьким їсти з них любив.
Пообідали на славу. Смачні , нене, твої страви,
Та усі ж із огороду до борщу приправи.
Ну , а далі хто куди.. діти за смартфони,
Треба було й вам купити батьку телефони.
Та… ви надовго , сину?- Десять днів . –Замало.
Відпустка коротка, роботи чимало.
Вибрали картоплю, спустили у яму,
Цього року уродила вона непогано.
Запаслися дров на зиму, кізоньку попасли,
Вранці порибалили .. пригодились снасті.
Не натішаться батьки, зболілась душа,
На гостинець закололи сину кабана.
За столом знову сидить велика родина,
І звернувся батько до рідного сина
Сину мій, невістка, правнуки малі,
То чому вам , діти , не жити в селі?
Ми з бабусею старі і немає сили.
А ви б тут своє коріння, діточки, пустили.
пам'ятаєш отам хату бабусі Горпини?
Як померла – не лишилось ні саду , ні тину.
Трактором згорнули , зрівняли з ріллею,
Бог не дав бабусі дитини своєї.
А у мене є ж бо ти, дорогенький сину…
Чого ти напався на любу дитину?
Сам хотів для нього кращого життя,
Більшого ярма немає, казав – як села.
А так в Києві працює і достаток має,
Непогані гроші він там заробляє.
А тут сім кілометрів до школи треба ноги бити,
Лікарня в райцентрі, якщо заболіти.
Мовчать діти та онуки, ніби і не чують…
Ті ж міста великі, сину, селяни годують.
Поїхали… скінчилася тижнева відпустка,
Дід із бабою сидять…знов у дворі пустка.
Заніміє двір… із часом старі повмирають,
Ну а діти до села чомусь не вертають.
Звісно , є багаті села, що правду таїти.
Але є й такі – не знаєш куди очі діти.
Ніби морок прокотився і млин похилився,
Де село колись буяло – лиш цвинтар лишився.
Не дай Боже, ще й земля піде з молотка,
Будем побиратись як сирітка та.
Село – це родина, від батька до сина,
Це серденько любе твоє Україно.
Це місце , де просто душа спочиває
Від праці тяжкої у Божому раї.
Тож давайте та й усе для того робити,
Щоби села покинуті знову відродити.
Може краще докупоньки згуртуватись разом,
Щоб колись не бідкатись ,не дай Боже, часом.
Щоб людьми рясніти від хати до хати,
Ну а вроду нам не треба десь там позичати.
Мальовничіше немає, мабуть , в цілім світі
Українського села… повертайтесь діти!
17червня 2019р.