Пераклад з Уладзiмiра Маякоускага

Мечислав Курилович
Уладзімір Маякоўскі
«Флейта-пазваночнік»
    Пралог и другая частка паэмы.
Пераклад з рускай Мечыслава Курыловіча.

Пралог

За ўсіх вас,
што падабаліся ці падабаюцца
і пад аховай святых шукаюць
свой бераг,
як келіх віна ў застольнай
здравіцы,
падніму вершамі напоўнены череп.

Нярэдка думаю –  
можа аздобіць, каб быў парадак,
кропкай кулі і свой канец.
Сягоння я
на ўсялякі выпадак
даю развітальны канцэрт.

Хай з цела ў цела вяселле ліецца
на радасць ці гора і мне паўночніку.
Сёння буду іграць на флейце.
На ўласным пазваночніку.

2
І неба,
ў дыме, што сінечай не стане,
І хмары – бежанцы шляху
потнага –
азару
ў маё апошняе каханне,
яркае,
як румянец сухотнага.

Радасцю заглушу выццё
натоўпу,
што згубілі маёмасць у мутнай вадзе.
Людзі,
паслухайце!
Павылазце з акопаў.
Пасля даваюеце.

Нават калі,
ад крыві хісткі, як Бахус,
п'яны бой ідзе,
і тады словы кахання
гучаць аркестрам.
Мілыя немцы!
Я ведаю,
на губах у вас
гётаўская Грэтхэн.

Француз
з усмешкай, на штыку –
канчае паход,
з усмешкай
разбіваецца падстрэлены
авіятар,
калі ўспомняць у пацалунку рот
твой, Травіята.

Але мне не да ружовай мяккацеласці,
якую стагоддзі выжуюць.
Сёння ў ног новых лягуць асірацелыя!
Пра цябе пяю,
нафарбаваную,
рыжую.

Магчыма, ад дзён гэтых,
пякучых, як смерць вастрыя,
калі стагоддзі выбеляць бараду,
застанемся толькі
 ты
 і я,
з горада ў горад  даганяючы цябе
на хаду .

Уцячэш за мора з краю роднага,
схаваешся ў нару пячорных сноў, –
я цябе расцалую праз туманы
Лондана
вогненнымі губамі начных ліхтароў.

Праз спякоту пустыні правядзеш
караваны,
дзе толькі ў сненнях ільвы
бачаць раку, –
табе
пад пылам, вятрамі рванымі,
пакладу Сахарай гаручую шчаку.

Словам усмешкі людскія
размножыш:  “Бач,
у тарэадора спрыт вятрака!”
І раптам я
рэўнасць стральну ў ложы
паміраючым вокам быка.

Вынясеш на мост крок
рассеяны,
думаеш: вунь, унізе любы!
Гэта я
пад мастом разліваюся Сенай,
клічу, шчэру гнілыя зубы.
З другім натхняеш у агні рысакоў –
Стрэлку ці Сакольнікі. .
Гэта я, з вышыні,  бягу стымгалоў,
месяцам клічу і чакаю,
як голенькі.

Моцный,
патрэбен ім я –
загадаюць:
сябе на вайне заб'еш!
Апошнім будзе тваё імя
на акрываўленай ядром
губе.
 
Каронай кончу?
Святой Аленай?
Для буры жыцця асядлаўшы званы,
я – аднолькава кандыдат
і на цара сусвету,
і на  кайданы.

Быць царом наканавана мне, –
твой тварык, як вобраз звычак,
на сонечным золаце маіх манет
загадаю народу:
 вычакань!

А там,
дзе тундрай свет выліняў,
дзе з паўночным ветрам вядуць
рэкі таргі, –
на ланцугу надрапаю імя Ліліна
і ланцуг зацалую ў змроку катаргі.

Слухайце,
хто забыў, што неба сінечай
не стане,
ашчацініўся рыкам самотнага!
Гэта, магчыма,
апошняе ў свеце каханне
азарылася румянцам    
сухотнага.


Владимир Маяковский.
 «Флейта-позвоночник»

 Пролог и вторая часть поэмы

За всех вас,
которые нравились или нравятся,
хранимых иконами у души в пещере,
как чашу вина в застольной здравице,
подъемлю стихами наполненный череп.

Все чаще думаю -
не поставить ли лучше
точку пули в своем конце.
Сегодня я
на всякий случай
даю прощальный концерт.

Из тела в тело веселье лейте.
Пусть не забудется ночь никем.
Я сегодня буду играть на флейте.
На собственном позвоночнике.


       2

И небо,
в дымах забывшее, что голубо,
и тучи, ободранные беженцы точно,
вызарю в мою последнюю любовь,
яркую, как румянец у чахоточного.

Радостью покрою рев
скопа
забывших о доме и уюте.
Люди,
слушайте!
Вылезьте из окопов.
После довоюете.

Даже если,
от крови качающийся, как Бахус,
пьяный бой идет -
слова любви и тогда не ветхи.
Милые немцы!
Я знаю,
на губах у вас
гётевская Гретхен.
Француз,
улыбаясь, на штыке мрет,
с улыбкой разбивается подстреленный авиатор,
если вспомнят
в поцелуе рот
твой, Травиата.

Но мне не до розовой мякоти,
которую столетия выжуют.
Сегодня к новым ногам лягте!
Тебя пою,
накрашенную,
рыжую.

Может быть, от дней этих,
жутких, как штыков острия,
когда столетия выбелят бороду,
останемся только
ты
и я,
бросающийся за тобой от города к городу.

Будешь за море отдана,
спрячешься у ночи в норе -
я в тебя вцелую сквозь туманы Лондона
огненные губы фонарей.

В зное пустыни вытянешь караваны,
где львы начеку,-
тебе
под пылью, ветром рваной,
положу Сахарой горящую щеку.

Улыбку в губы вложишь,
смотришь -
тореадор хорош как!
И вдруг я
ревность метну в ложи
мрущим глазом быка.

Вынесешь на мост шаг рассеянный -
думать,
хорошо внизу бы.
Это я
под мостом разлился Сеной,
зову,
скалю гнилые зубы.
С другим зажгешь в огне рысаков
Стрелку или Сокольники.

Это я, взобравшись туда высоко,
луной томлю, ждущий и голенький.
Сильный,
понадоблюсь им я -
велят:
себя на войне убей!
Последним будет
твое имя,
запекшееся на выдранной ядром губе.

Короной кончу?
Святой Еленой?
Буре жизни оседлав валы,
я - равный кандидат
и на царя вселенной,
и на
кандалы.

Быть царем назначено мне -
твое личико
на солнечном золоте моих монет
велю народу:
вычекань!
А там,
где тундрой мир вылинял,
где с северным ветром ведет река торги,-
на цепь нацарапаю имя Лилино
и цепь исцелую во мраке каторги.

Слушайте ж, забывшие, что небо голубо,
выщетинившиеся,
звери точно!
Это, может быть,
последняя в мире любовь
вызарилась румянцем чахоточного.
1915 год.