У ОДНОМУ ЧАСОПРОСТОРІ
«моє місто - втопає в нечистотах, в любові, ненависті»
------------------------------------------------------Олекс Рунда
Живучи у маленькому місті,
маленькому не за розмірами ;
за відчуттям провінційної затишності,
ніколи не почуваєш себе чужинцем.
Ти – свій, ти – вдома; місто і ти ;
ви ніби приймаєте одне одного,
попри усі обопільні вади й недоліки,
гріхи і погрішності й попри
так звану жагу до переміни місць.
Згадую одне велике й успішне місто,
побачене мною в дитинстві, за часів СРСР.
З вибіркової пам`яті виринають тільки ;
симфонія скла і бетону, ескалатори,
світломузика метрополітену,
брязкіт трамвайних колій,
білі і чорні – не схожі на інші ;
обличчя іноземних туристів.
Усе цікаве, але, водночас, ; таке чуже.
На запах, на смак, на доторк…
Відтоді і відчувала, що ніколи
не житиму у мегаполісі.
І нині живу я своїм пересічним,
таким передбачуваним, життям.
Живу зовсім поряд з містом,
яке я любитиму завжди.
Містом ; мого фасону й розміру,
наче улюблена сукня, з плямами,
що вже не відіпрати, та все одно
носитимеш її з задоволенням,
бо вона наче твоя друга шкіра.
Ми віддавна належимо одне одному.
Буваючи тут, опиняюсь в родинному колі
каштанів, акацій, тополь.
Моє місто – зелене,
Зелений – це колір заспокоєння.
Завдяки йому я витримую
хвилю байдужості очей перехожих,
що, як автомобільні люстерка,
на ходу віддзеркалюють
мій незгасаючий погляд,
відштовхуючі його, дивлячись повз.
Я вчуся не бачити, як щиро ненавидять
водії маршруток своїх пасажирів,
пасажири – водіїв, молодь ; літніх людей
і навпаки. Одні зневажають інших.
Живемо в епоху нелюбові,
губимося в штучному освітленні
нещирих посмішок і фальшивих чеснот.
Проте, здається,
тут це відчувається трохи інакше.
Намагаюсь не помічати
спотворені обличчя
алкогольного зомбоапокаліпсісу,
аби не гидувати ніким і нічим.
Винних нема. Самі лише жертви.
На кожному кроці…
Жертви тотальної байдужості
людини до людини.
Споглядатиму голубів і дітей.
І ті, й ті мають янгольські риси.
Нещодавно спіймала себе на думці:
як дивно, що в одному часопросторі
існують, знаходячись майже поряд,
тендітний метелик на квітковому тлі ;
і павук, що неспішно висмоктує
останню краплину життя
конаючої в плетиві павутиння мухи.
І в цьому є певна гармонія
багатогранності світосприйняття.
Зрозуміло одне , –
у великому, успішному місті
багато чого залишилось би непоміченим.
Не вистачало би часу
і на такі «неважливі» речі,
як споглядання і роздуми.
Тому ми , я і моє маленьке місто,
співіснуватимемо й далі,
з легким серцем вибачаючи одне одному
власну недосконалість.