Де ти блукаєш, моє золоте дитя?
Дні, наче клин, безупину вперед летять...
ось і піроку минуло, як ти пішов,-
збляк на хресті твоїм хустки барвистий шовк
і посіріли вінки, бо дощі щодня,
звиклися з втратою друзі і вся рідня,
кажуть:
- Та годі вже вити, змирись й прийми,
ділом займися,- полегшає між людьми.
Може то слушна порада, а може ні,-
чим загасити серце - пала в вогні,
вигнати як вину - у душі живе,
як віднайти у житті своїм щось новЕ?
***
Ох, боргИ мої, ох боргИ,
не сплатити тепер - запІзно...
янголя, як тобі у богів,-
що ревниві такі і грізні?
Я півроку журбу ношу,
я наплакала сліз криницю
і віршами листи пишу,
і молитись хожу в каплицю,-
аби сталось найбільше з див
(хоч боргИ мов кремезні стіни)-
хай би хлопчик мій любий ожив,
не на день,- аби ж на годину!
На коліна впаду за мить,
цілуватиму ноги слізно...
буду вибачення просИть,-
те ніколи робить не пізно.
***
Дарма молюсь,- не вернеться нічого,-
я пам'ятаю холод восковИй
і Усмішку смиренну, що на нього
зійшла, коли син був іще живий,
аби мене, зажурену, втішати -
мовляв, не плач, у мене все гаразд...
холодний віск не сила обнімати,
Смерть привілею цю забрала в нас.
А я чекаю, хлопчику мій милий,
на зустріч нашу хоч би у ві сні...
хай я собі ні крихти не простила,-
важливе прОщення твоє мені.