23 жовтня 1972
ДОРОГИЙ МАЙКЛЕ,
Наче Єгипт та сфінкс, останні два роки ти був частиною життя моїх фантазій. Метикую, що б це значило, і не знаю, насправді, чому розповідаю тобі чи будь-кому ще про це, тому що краса життя наших фантазій полягає у тому, що ніхто не може забрати їх від нас, вони повністю потаємні, навіть поети мають фантазії, якими вони не діляться…
це означає, що я повинна була зустріти тебе у певний час і у певному місці, коли мені був необхідний образ, ідея, щоб вхопитися, щоб жити відповідно до дещо скрутної реальності, і що тобі належало мати правильні вуса чи голос, читати правильні вірші або якось особливо мене торкатися.
Найсправжніші зв’язки у моєму житті саме зараз, і можливо це і є ідеал, на письмі. Гадаю, я шукаю чогось відмінного від усього, чого я прагнула раніше, і написане стає реальнішим від відомих мені людей. Я також усвідомила, що усі вірші – це листи, і
більше немає нічого простого або невинного. За виключенням поезії.
СПОГАДИ: ФАНТАЗІЇ
закохані
не кохають,
хоча я припускаю, що мандрівники мандрують
а невдахи втрачають.
Я лише мандрівник, тому що є місця куди мені треба дістатися;
і коли я зустріла Майкла
я кохала іншого чоловіка
якого було неможливо кохати.
Він ганяв свого мотоцикла
на мототреці, який я назвала
Алегорією.
Це було у моїй вітальні,
і мене саму звали Місяцем,
Той, Що Фінішує Останнім,
але я завдячую йому усім,
навіть спогадом океану повного безлічі риби,
їх срібні хребти, наче ключі у моєму кармані,
їх лискуча луска мерехтить на моїх руках, коли я несуся
через ніч
позаду Мотоцикліста
у шоломі повному обіцянок-цяцянок, що стікають мені на
плечі
як форель, корюшка та в’юнкі сардини.
Коли я зустріла Майкла,
він був несподіванкою,
наче знахідка сріблястої змії у твому ліжку
коли ти ще не впевнена, чи тобі подобаються змії;
він був вусами
та плечима,
образ
наче місяць
щоб пам’ятати темної ночі.
Ти пам’ятаєш Майклa?
Я спитала безіменного хайкера
на іншому треці?
Так, він цілував
тебе.
Ні, я кажу,
ти думаєш про іншого;
мотоцикліста що живе у лісах Нової Англії.
Тиняння.
Я тиняюсь по цій гаревій доріжці. Вона не називається Алегорією
більше
бо я намагаюсь пам’ятати Майкла,
чоловіка, якого я вигадала,
мого брата, який зістрибнув з урвища до Каліфорнійсього океану
замолодим для вус, спогадів чи поезії.
Закохані не кохають.
Або вони усвідомили, що кохання це щось таке, чого слідує боятися,
щось таке від чого треба бігти,
змія під босою ногою,
срібний капкан що ловить мить світла з місяця
так само як лапу гірського лева
коли той наближається до нього;
якщо закохані не кохають,
можливо невдахи
не втрачають
також.
Чи можливо втратити,
якщо неможливо володіти?
У моїй уяві,
я володію тобою,
накопичую тебе,
зберігаю,
не дозволю нікому знати
як багато тебе
я маю.
Не дозволю нікому знати
що те що вони думають я втратила
насправді лише голова сардини; маю
у моїй уяві
спогади
цілої,
стрибаючої,
блискучої наче кільце для ключів,
сріблястої наче креслярська кнопка,
невигаданої
рибини.
Переклад з англійської Оліся Лапковського
Diane Wakoski. Preface(from Looking for the King of Spain)
23 October 1972
DEAR MICHAEL,
Like Egypt and the Sphinx, you have been part of my fantasy life for the past two years. I suppose all that means – and I do not really know why I should tell you or anyone this, since the beauty of our fantasy lives is that no one can take them away, they being totally private, and even poets have fantasies they do not share with anyone…
all that means is that I must have met you at a time and in a place when I needed an image, an idea to cling to, in order to live with some difficult reality, and that you must have had the right mustache or voice, read the right poem, or touched me in some special way.
The most real connections I have in my life right now, and perhaps that is an ideal, are by letter. I think I’m looking for something different from anything I ever wanted before, and letters have become more real than any of the people I know. I have discovered too, that all poems are letters, and
nothing is simple or innocent anymore. Except poetry.
MEMORIES: FANTASIES
lovers
do not love,
tho I suppose travellers travel
and losers lose.
I am only a traveller because there are places I need to go;
And when I met Michael
I loved another man
whom it was impossible to love.
He rode his motorcycle
on a dirt track I called
Allegory.
It was in my living room,
and my own name was Moon,
One Who Finishes Far Behind In The Race,
but I owe him everything,
even the memory of the ocean full of cascading fish,
their shining skins gleaming on my arms as I rode
through the night
behind Motorcycle Rider,
with a helmet of broken promises, dripping down on my
shoulder
as trout and smelt and wiggling sardines.
When I met Michael,
he was a surprise,
like finding a silver snake in your bed and not being
quite sure if you did like snakes;
he was a mustache and a pair of shoulders,
an image
like the moon
to remember on a dark night.
Do you remember Michael?
I said to a nameless hiker
on another dirt track?
Yes, he kissed
you.
No, I say,
you are thinking of someone else;
a motorcyclist who lives in the New England woods.
Ramble.
I ramble on this dirt track. Not called Allegory
anymore
since I am trying to remember Michael,
a man I made up in my head,
my brother,
who jumped off a cliff into a California ocean,
too yang for a mustache, memories, or
poetry.
Lovers do not love.
Or they find that love is something to fear,
something to run away from,
a snake under a bare foot,
a silver trap which catches a moment of light from the moon,
just as the paw of the mountain lion
passes near it;
if lovers do not love,
perhaps the losers
do not lose
either.
Is there any way to lose,
when there is certainly no way to possess?
In my mind,
I own you
hoard you,
save you up.
Do not let anyone know
that what they think I have lost
is really only the head of the sardine; I have
in my mind
memories
of a whole,
leaping,
shining like a kearing,
silver as a thumbtack,
uninvented
fish.