Поезія згубила камертон.
Хтось диригує ліктями й коліном.
Задеренчав і тон, і обертон,
і перша скрипка пахне нафталіном.
Поезія згубила камертон.
Перецвілась, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі очі слова.
У правди заболіла голова
од часнику, політики й гудрону.
Із правдою розлучені слова
кудись біжать по сірому перону.
Відходять вірші, наче поїзди.
Гримлять на рейках бутафорські строфи.
Але куди? Куди вони, куди?!
Поезія на грані катастрофи.
І чи зупиним, чи наздоженем?
Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...
Але ж вони в майбутнє порожнем!
Як ми у вічі глянемо нащадкам?!
***
Поэзия теряет камертон,
Кто дирижирует и локтем и коленом.
Заскрежетал и тон и обертон,
И скрипка первая, пропахла нафталином!
Поэзия теряет камертон.
Вся отцвела сиренью и не нова.
И смотрит, как закрученный питон,
Скрипичный ключ в глаза поникшим слову.
У правды разболелась голова
От чеснока, политики, гудрона,
И с правдой разлучённые слова,
Бегут, бегут по серому перрону.
Стихи выходят, словно поезда.
Гремят на рельсах бутафора строки.
А ведь куда, куда бегут, куда?
Поэзия на грани катастрофы.
Мы остановим? Может быть догоним?
Вагоны едут, благо, есть колёса...
Но только же куда порожняком?
Как мы в глаза потомкам, если спросят?!