Поет нікому не належить.
Він серцем чує хвилі рим.
Щось, начебто його бентежить,
Щось він, напевно б говорив,
Та заколисаний рядками
Та протиріччями думок,
Забувся мріями та снами.
Зробив в безмежність легкий крок.
А там чудові краєвиди,
А там кохання, щастя, сміх…
Поет блукає, як сновида
Серед чудес тих неземних…
А потім, олівці ламає,
Все пише, що запам’ятав.
Щоб поділитись з нами раєм,
Щоб розповісти що ж є там.
І ми читаємо у тиші,
Відлуння чуємо в душі.
А серце б’ється все гучніше…
Пиши, поете мій, пиши…