На http://stihi.ru/2019/07/23/2866
За окном дождит, гремит… Грусть ко мне подкралась,
Обнимает, как родня, смотрит прямо в очи…
Сокровенное моё вызнать очень хочет…
Даже мысленно молчу, чтоб мечта сбывалась…
Не узнает грусть о том, что кабы смогла я,
То пошла бы и в грозу, зонт с собою взявши,
Сапогами б потолкла чёрной грязи кашу…
Кто-то держит… и не злой… только не пускает…
Наливает в кружки чай, тихо, словно дышит…
Так сидим мы целый день рядом неразлучно…
Будто лысые деды, с бородою – тучи…
А качели за окном ветер всё колышет…
Сладок ли, несладок чай… Разве так бывает?
С самым близким пьёшь вдвоём – грустно почему-то,
Неживые будто мы, как туман окутал…
И внутри у нас одна одинокость тайн…
30.07.2019
За вiкном дощить...
За вікном дощить, гримить… Гладить сум волосся,
Обіймає, ніби друг, заглядає в очі…
Потаємне над усе він дізнатись хоче…
Навіть думкою мовчу, щоб хоч щось збулося…
Не дізнається той сум, що якби змогла я,
То пішла би і у дощ, парасольку взявши,
Чобітками б потовкла мокру, чорну кашу…
Хтось тримає… і не злий… тільки - не пускає…
Наливає в кружки чай, не лякає тишу…
Сидимо ось так весь день, поряд, мов зрослися…
Темні хмари, як діди: бородаті, лисі,
А між ними вітровій гойдалки колише…
І солодкий чай, і ні… Чи отак буває?
З найдорожчим п’єш, удвох, а сумуєш, ніби
Неживі якісь, тверді величезні глиби
І в середині у нас одинокість таїн…