Ліна Костенко
Життя іде і все без коректур,
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
І ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
В які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, - час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
А ми, нічого, - пройдемо, як тіні,
Щоб тільки неба очі голубі
Цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
Щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде и все без корректур,
І як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш – то уже навіки.
--------------------------------------
А жизнь идёт, и всё – без корректур,
И время мчится, не уняв галопа.
И нет давно маркизы Помпадур,
И мы живём уже после потопа.
Не знаю я, что будет после нас,
В каких природа явится нарядах.
Не устаёт лишь время: миг и час,
А мы – живые, и спешить нам надо.
И сделать что-то, и оставить, и сказать,
А мы пройдём по жизни, словно тени,
Чтоб только неба синие глаза
Всегда смотрели на луга в цветенье.
И чтоб леса не вымерли, как тур,
И чтоб слова не выдохлись, как руды.
А жизнь идёт, и всё – без корректур,
И как напишешь, так уже и будет.
Только не бойся каверзной строки,
Или прозрений: они очень лечат.
Не бойся правды слов – пускай горьки,
Не бойся грусти: тает, словно свечи.
Лишь бойся душу обмануть в других:
Коль ошибёшься – то уже навечно. (08.08.2019)