|||
Для чого міста, де нема любові?
Для чого кров, яка не закипає від пестощів,
доторків твоїх несміливих?
Для чого дихання, якщо воно не зупиняється
від твоїх поцілунків, що розрізають ранок
на смужки "було_є_буде", посипані кристаликами меду,
запашені хмелем і м'ятою?
На простирадлах, пом'ятих нашими розпашілими тілами,
можна прочитати сагу, в якій життя тягнеться без кінця і краю.
Крає дитина, що тут опинилася, співає Птах, відлітаючи в Ирій.
- Ти п'єш пиво?
- Так.
- А хіба можна буддистам пити алкоголь?
- Буддистам можна навіть курити дорогі сигари і кохатися з найкращими жінками Всесвіту.
- Мабуть я чогось не розумію...
- Ти нічого не розумієш. Люби боже правду.
- То моя аскеза коту під хвіст?
- Не зовсім. То може бути гарним досвідом, з якого хтось робить правильні висновки.
- А які висновки правильні?
- Ті, що виводять тебе на дорогу Любові.
Я дивлюся, як ти спиш.
Як ти дихаєш дитинно.
Неупинно скаче коник
і цвіркун співає.
Ґава лускає горіха.
Всі були, всі є, всі будуть.
Прокидайся!
Вже парує кава.
|||
© Copyright: Валентин Лученко, 2019