|||
В потоках живого світла, в Бозі Живому живемо.
Така от проста максима.
Юхиме, Максиме, Петре, куди ти грядеш зі своїм пеклом?
Куди ти, утеклий, сховатись в Усесвіті цім зібрався?
Немає тут схову. Немає тліну.
Життя - безкінечне.
Зайшли ми йому лише по коліна.
- Чому ти не говориш зі мною ясно і просто?
- Це як?
- Ну так. Просто. Без викрутасів. Називаючи речі своїми іменами.
- Гадаєш не називаю речі своїми іменами?
- Впевнений.
- Помиляєшся. Якраз і називаю все своїми іменами. Якщо не розумієш, моєї вини немає.
- То я дурний?
- Ні. Просто ти не розумієш моєї мови. Наші світи не перетинаються.
- Чому?
- Тому що їх власні коливання різні. Ми вібруємо на різних частотах.
- Чому ти не хочеш вібрувати на моїй частоті?
- Я не можу. Змінивши діапазон, я втрачу себе.
- Що мені робити?
- Налаштовуйся на частоту моїх коливань.
Ліно, Ліно! Скільки можна бити обухом у дзвін?
Дзвінно, дзвінно, тлінно, тлінно на кларнеті грає Вій.
Віє вітер, віє буйний. Затихає. Тиша. Гай.
Неполоханий, незмінний з динозаврів і слонів.
Волохатих, тих, що вмерли раптом посеред зими.
Ми зостались. Ми незмінні?
Ні.
|||
© Copyright: Валентин Лученко, 2019