Душа цінна для потойбічного світу тим, що ця субстанція не тліє, не старіє, є сталою, не змінною. Вона не змінна у формі, суті, призначенні. Призначення її – впускати життя. Саме через це вона найдорожча валюта між протистоянням Бога і «не бога»…
Що зробила Єва (за біблійним оповіданням)? – розміняла власну душу на ніби вигадані, химерні обіцянки – майбутнє життя, в якому потреби наче й не було, як і його інша цінність нівілювалась, – заради цікавості? «Цікавості» як прояву інтересу – інтересу, як певної необхідності, сама ж необхідність зумовлена очевидно тут категорією «обов’язку». Обов’язку як потреби набуття певних благ, а по суті – набуття свободи. Свободи «від чогось» (по Еріху Фромму – Я.М.), яка перетворилась «для чогось»... Відтак, суть таких вчинків проявляється заради ніби зайняття місця Бога в силу обіцяних можливостей самостійно створювати Світ. Але таке місце було приречене на місці Бога «без Бога». Це означало у наслідках одне – усі її нащадки вимушені наразі щонайменше знов його шукати, при чому віднаходячи різні Його прояви... ніби «ловити» на тих чи інших материках, культурах, суспільствах...
Що відбулося із безцінним даром – «душею»? В релігійному сенсі набулася можливість передавати душу, передаючи життя. У той же час, Єва, знаючи, що може частково увібрати душу Адама, лишень фрагментарно, може її й відтворювати .... при чому усе її життя вже не тільки було тлінним, але й набуло інших форм обов’язку. Вона постійно зобов’язана була тримати Світ, через муки, через наближення до досконалості у віках та поколіннях, час. Повертати останній у зворотньону відліку. Необхідність зводилась до того аби втримати при цьому Адама через пропонований йому інший «Декор»...
Час для Бога відсутній…у стані Любові – він теж відсутній…
Чи можемо ми за таких обставин стверджувати про те, що Єва бажала не стільки місця бога, скільки відтворитися «в Адамі»? Відтворитися в універсальному та прекрасному творінні Бога? – схиляюсь, що це є прийнятним.. Саме через те, що за покликанням та обов’язком Бога – Вона – Любила його. Любила не бога – Любила Адама! Вона не знала бога. ЛЮБОВ як обов’язок?, – так, як писав М.О.Булгаков – «.. тот кто любит, должен учитывать мнение того кого он любит ...». Отож – «ЛЮБОВ – як – ОБОВ’ЯЗОК, – як – ПРОСТУПОК (гріх, промах)». Заради чого? – заради того аби могти любити. Адже Бог є Любов. Без неї – його й також не має. І тому тільки через Єву могла втілитись суть та краса Бога.
Натомість, чому Адам та його дарований богом світ виявився безсилим, непотрібним? – чи виникла необхідність відкинути ДЕКОР аби втримати Єву?, – і хоча він був із душею, він очевидно був без Нього, а поданий ДЕКОР у формі «Раю та Єви», як повнота життя, не виконували запиту, не створювали затишку й безпечності, ... «Декор» не давав Адаму повноти життя, він робив його по суті «безликим». Втрачалась суб’єктивність. Натомість тільки Вона його виокремлювала. А «Декорація» запропонованих благ вже полягала в недосконалості її форми, буття. Як наслідок, це проявлялося в моменті однозначної потребі «руху», руху на досконалість. Руху – через інше життя...
В той же час, думається, ментальна помилка «не бога» у «полюванні на душу» полягає у тому, що нею заволодіти не можна, передати. Оскільки її субстанція не є за своєю природою властивою для володіння ним. Вона може бути тільки погружена у темряву, маючи натяки на знищення. Або з іншого боку, колекція душ через їх субстанційну незмінність надасть можливість стати «не богу» - Богом – стати усім, ожити, і творити життя..
Відхід від суб’єктивності..
Відтак світло і темрява виключно є «декор» творіння Абсолюту, як і добро чи то зло, як і Адам так і Єва, які пізнаються через «терези» (протистояння) між людиною та не людиною, й – відтак об’єктивний Всесвіт вдосконалює свою унікальність … через Красу-Декор!
Життя в декорі продовжується.. суть проблеми приховується, вона не знята та не вирішена – не подолана... Краса – вдосконалюється! Душа – нерозпізнана.. Любов – не декор.. (с)