Як пахнуть квіти на твоїм столі,
Ті польові,яких ти назбирала.
Землею чорною,що у своїй смолі...
Поїла їх,й зненацька годувала.
Тепер вони дивують,тихо нас.
Пахтять вітрами,блискотять дощами.
Напоминаючи дитинства час,
Коли батьки були ще поряд з нами.
Коли із рання,сонця,-дивний круг,
Вплітав в вінок,всю щирість та натхнення.
І поряд був,твій найщиріший друг,
Без пафосу,без гордощів й знамення.
Як пахнуть квіти,дивиною снів,
В утробі материнської любові.
Той рідний запах...гордість за синів,
У погляді у кожнім,кожнім слові.
У думці,що навіюють тобі,
Й мені,ці квіти...щирістю багаті.
Тож дай нам бог,не жити у злобі...
І що б був мир,у кожній-кожній хаті.
У серці мир,у думці,в вірі теж,
Хай пахнуть квіти,в серці і у полі.
Бо запахи не мають певно меж...
Ні щастя! Ні кохання! А ні,-волі!
(Понкроатова.О.В.)