У десятому класі нам усім почало виповнюватись по 16 років, тобто наближався день, коли мені й іншим однокласникам урочисто біля пам’ятника Леніну повинні були вручати паспорти. До цього ми вже вивчили вірш Маяковського про паспорт, який він діставав із “широких штанин”. У нас, звісно, були інші версії цього вірша, одна краща іншої, тому ми боялися обмовитися на уроці російської літератури, коли декламували напам’ять. Бо колись однокласник розповідав вірш Шевченка “Якби ви знали, паничі, як люди плачуть уночі”, то вчителька української літератури хотіла “декламатора”, який ненароком обмовився, відвести до директора.
Паспорт — важливий документ, який потребував відвідного якісного фото. Я і моя подруга Аліна вирішили серйозно віднестися до цього моменту, тому подумали, що місцеве фотоательє тільки зіпсує наші зовнішні дані. До цього я з однокласницею Юлькою облюбували фотоательє “Троянда” в Крюкові. В 9-му класі ми в тому місті вперше зробили модні хімічні завивки волосся і зайшли в “Троянду”. Фотографом була жіночка років за сорок. Після того, як ми сфотографувалися, вона запитала дозволу зробити мій портрет для “Троянди”. Сказати, що я була не проти, — це нічого не сказати. Це було як медом по душі.
Але класний керівник не оцінила наші нові зачіски, сказавши: “Зробили хтозна-що на голові і сидять за партами, як розочки!” Клас засміявся, а ми так і не зрозуміли: нас порівняли з трояндочками чи Розочками з Одеси... Але Клавдія Петрівна вже нічого з нашими зачісками зробити не могла, як це було у восьмому класі, коли наші “блатні” однокласники зробили зачіски “Їжачок”. Клавдія Петрівна зайшла на урок російської мови з кружкою і, наливаючи в долоню, попримочувала їм настовбурчене волосся. “Блатні” сиділи як мокрі кури, а нам було дуже смішно. Зате “Їжачки” зачісувалися уже тільки після уроків.
Отож ми вирішили їхати в фотоательє “Троянда”. Але в неділю там було зачинено, а ми вчилися з понеділка по суботу включно. Порадившись, вирішили їхати в суботу. Перший урок був у директора школи, тому пропустити фізику не наважились. Другим уроком була українська література. Олексія Івановича ми боялися як вогню і довго сперечалися: йти чи ні. Учитель був настільки авторитетним, що на одному уроці я намалювала портрет Олексія Івановича з натури олівцем на парті. Портрет видався на славу! Схожість була на всі 99 відсотків. Особливо вдалося передати його великі окуляри. Портрета видалося замало — і я знизу дописала:
Сиджу на уроці, у зошит дивлюся,
Гортаю підручник і Ричка боюся.
Беззвучне хіхікання Алінки, яке передавалося тільки плечима, що тряслися, і очима, налитими слізьми, надихнули мене писати далі:
Ти приходиш до мене щоночі,
Коли сови не сплять і сичі,
Заглядаєш в заплющені очі
І шепочеш: “Олійника вчи...”
Я Павличка, Драча вчити буду,
Галана я читатиму теж,
Гончара нізащо не забуду,
Бо від Ричка ніде не втечеш.
Кажуть, що великі поети часто стають пророками. В той момент я стала великою поетесою. Але про це трішечки пізніше.
Оскільки це був урок української літератури, то не дивно, що в класі літала муза і, побачивши паростки поетичного таланту, приземлилася на нашу парту, бринькнула на своїй арфі — і на парту полилися епіграми на всіх вчителів, котрі у нас викладали. Писали в два олівця, бо в Аліни теж відкрилася поетична чакра. Клавдії Петрівні, яка незабаром повинна була всім нам писати характеристики для вступу в вузи і технікуми, ми написали оду.
Після уроку однокласники обступили нашу парту й довго сміялися. Слава вийшла за межі класу — і майже кожен грамотний учень побував біля нашого олімпу.
Якось нас раніше відпустили з фізкультури. Зайшовши в клас, ми побачили кількох вчителів, які сміялися біля нашої парти. Вони зробили вигляд, що розглядають “Класний куточок”, і насварили, мовляв, “ідуть уроки, а ви гасаєте по школі”.
Наступного дня Клавдія Петрівна змусила нас вимити парту, але спочатку ми все переписали в зошит. Шкода, що я не перемалювала портрет Олексія Івановича, який, очевидно, недооцінив мій талант, бо вище оцінок “4” з літератури в мене більше не було.
Тож мені все-таки вдалося переконати Аліну, що на українську літературу йти не варто. Ми пішли на автостанцію, купили квитки в місто і стали чекати автобуса. Часу було достатньо — ми купили морозиво і, смакуючи, розмовляли.
Раптом я здалеку побачила знайому постать з великим портфелем, яка йшла в напрямку автостанції, Я схопила Алінку за руку і потягла за дерево.
— Що трапилось? — з острахом спитала подруга.
— Сюди йде Ричко, — прошепотіла я.
— Не може бути! У нього ж уроки!
— Це в нас ще йдуть уроки, а в учителя вже, може, й немає.
— Певно, хтось сказав Ричкові, що ми втекли з літератури і їдемо в Крюків. Зараз нас впіймає і відведе до директора!
Олексій Іванович направився в приміщення автостанції. Цікавість взяла верх— і ми туди тихенько заглянули. Вчитель підійшов до каси по квиток.
— Хоч би не на наш автобус! — одночасно промовили ми.
До відправлення залишалося хвилин десять, і ми сховалися за стіною, час від часу виглядаючи. Здавалося, Олексій Іванович нас не помічав.
Під’їхав автобус — і пасажири почали товпитися. Учитель зайшов у передні двері, а ми шмигнули в задні. Автобус був переповненим, і ми сподівалися, що Олексій Іванович нас не помітить. Всю дорогу ми ховалися за спинами пасажирів.
Ось і кінцева зупинка. Водій сказав, що вихід тільки через передні двері і з пред’явленням квитків. Тож “зайцям” потрібно було віддати водієві по 50 копійок.
Ми виходили останніми з надією, що Олексій Іванович уже пішов у своїх справах. Виявляється, він стояв на вулиці біля виходу з автобуса. Коли ми сходили, він сказав: “Добрий день, дівчатка!” “Добрий день,” — відповіли ми і похнюплені швидко пішли від автобуса.
Якби Олексій Іванович нас почав сварити, мабуть, було б легше. А так було дуже соромно.
Хіба ми знали, що кожну суботу в нашого учителя у великому портфелі не книги українських літераторів, а звичайний березовий віник, і після нашого уроку він щотижня їздить до міста у лазню.
Після того, як ми трішки оговтались, я продекламувала пророчий рядок свого вірша, що “ від Ричка ніде не втечеш”.
Але всі ці прикрощі відразу забулися,коли через тиждень ми побачили якісні фото на паспорт, привезені однокласницями із Крюкова. Дівчата теж їздили фотографуватися в “Троянду”, але урок української літератури не пропускали.