І сама відійду.
Відійшли теплі весни, відходять і зими,
Куди вони мчаться? Не можу збагнути...
Я у гори вертаюсь, поповнити сили,
І миті чарівні дитинства вернути.
Посивіла мамуся, за межею вже тато,
Неначе зламав хтось крило,
Стоїть уся чорна, зажурена хата,
Стежина до неї заросла полином.
Зупинюся на мить у могили, у тата,
Похилю у скорботі чоло,
Пролунає тихенько молитви цитата,
Що тривожила душу давно.
Пригадаю мелодію скрипочки звісно,
Коли татові руки торкалися струн,
Про опришка, про Довбуша, мамина пісня,
Серця торкнеться закодованих рун.
За долю даровану, призначену небом,
Я Богу поклін до землі покладу,
Щоб довго вкривала мене доля пледом,
Наблукавшись по-світу і сама відійду...
До Бога обтяжена душа зробить кроки,
Пробач мене Боже, тебе я благаю,
За надії і мрії, за втрачені роки,
За втрачений шанс лиш собі дорікаю.
Я знаю, що точно у Бога відмолю,
Гріхи мої пробачить через каяття,
І я знову пройдуся по-горах, по-полю,
Мене він поверне у нове життя!..
Автор: Н.П.Рубан.