Тераса. Ніч. Два келихи прозорі.
Лишила "Доля" їх на самоті,
і падали бажань серпневі зорі
прямісінько у келихи оті.
Вибилискують бажання так звабливо
на денцях двох скляних, крихких стихій.
Два келихи, два всесвіти, два дива
стоять, по вінця сповнені надій.
Жовтіє осінь ген на видноколі.
Шматує вітер залишки бажань...
Наповнюються келихи поволі
дощами смутку і розчарувань,
тремтять, сердешні, взимку від морозу -
терасу й душу снігом замело.
На лід перетворилися вже сльози,
ще трохи - і не витримає скло.
Мабуть, про них забула їхня "Доля".
Спливає час ... Чому ж її нема?
А "Доля" тихо плакала від болю -
лишилася вона в ту ніч сама.
Та враз хтось мужній сильною рукою
подарував двом келихам життя -
вино червоне, ніби кров рікою,
влилося у затерплі почуття.
Додолу впали відчаю хітони.
Камін. Вогонь. Збентежене "привіт".
Два келихи зітхнули тихим дзвоном
і їм всміхнулась "Доля" й цілий світ.