Убратися у чарівність, наче у празникове плаття.
Присипати перуку пудрою мани.
Підвести очі звабливістю ночі.
Тепло душі вдягнути, як хутро.
Я огорну тебе ніжністю, наче лондонським туманом.
Колихатиме нас човен єднання.
Ніжитиме щоку сиве волосся грудей.
Розплетені коси та хрестик знову й знову тебе чіпнуться,
коли покличеш: «Кохана, ляж на груди мені,
наче ніч сходить на день».
Уражена невинносте,
тепер ти розумієш руку незнайомця на твоїй руці
на поручні автобуса?
Це важко зрозуміти у 15.
Гудуть бджоли,
хвилі, хвилі
щастя.
Твоє обличчя світиться натхненне
у сорочці моїх улюблених кольорів.
Пам’ятаєш мій білий светр,
і твоє: «ми сьогодні у однаковому»?
І потім це стало улюбленою грою:
прийти на побачення у тому ж, що й ти.
Хоча спонтанно ми настільки перегукуємося,
що краще покластися на прадавній мозок плазунів.
Чуєш шепіт мій пристрасний?
Це тобі шепочу я.
Лише тобі.
Писати, щоб усім було цікаво, щось позачасове хотілося б..
Але я пишу завжди лише тобі.
Тому що я не поетеса, а лише епістолярщиця.
Цей ефір, у якому плавають мої сповіщення
– матриця сповіщень твоїх.
Eternal lovers. Ethereal Love.
Рятуйте наші душі – не про них.
Хоча вони рятують світ у шапках-невидимках.
Психея та Амур правічні силою тяжіння
старішою, ніж матінки Землі.
Згас канделябр останній.
Прийди!