Я вкрай збентежена,навіщо тихий лепіт?
Шепоче дощ,по вікнах вітер б'є.
Як гарно гомонить,зринає в шепіт...
Той тихий вечір що у мене є.
Як манить небокраями в тумани,
Благая звістка що в серцях звенить.
Та слово як,необережне ранить...
Як біль тривожить в невблаганну мить.
Як тисне в грудях,холодить долоні...
Благає,кличе,голосно кричить.
Та сивина небачена на скроні...
Той жаль,що я не взмозі відключить.
Забутися,сховатися б думками.,
Мов зникнути у часі назавжди.
Й триматися,гарячими руками...
Й томитися без чистої води.
Я вкрай збентежена,чому ж мені ніколи...
Не стати птахою що в небеса летить?
Бо серце що у мене,нишком коле...
Бренить й щемить,лиш мить і знову мить.
(Понкратова.О.В.)