Загартувати серце,-це важливо.
Та чи можливо знести в серці біль.
Оту,не покидає що примхливо...
Знайшовши у мені,жадану ціль?
Перенести в одинці із собою,
Навіщо говорить понад усе.
Що попри все,з'їдає із журбою,
Що попри все у скруті віднесе.
Тим вітром недалеким,гіркотою...
Образ що тихим шепотом в саду.
Я,серце,-розмовлятиму з тобою...
Про важкість долі,про свою біду.
Не варто те усім на світі знати.
Як справді й що давалося мені.
Чому я научилася ладнати...
Із тими,в кого погляди сумні.
Чому мовчала коли язиками...
Все гомоніли. Так а чи не так.
Усе що є. Зароблене роками...
Даремного нема й на четвертак.
Чому у стоми очі божевільні.
Чому на подив всім,кажу що є.
Чому думки мої,як є свавільні.
Й людина вільна що життя кує.
А чи воно в убогості багате...
А чи у клітці золотий вівтар...
Чи при скоринці черствій,серця свято.
Ото і є,сприймання,-божий дар.
Чи легко те дається чи не дуже,
Я кажу так,знов... сонячному дню.
Живи і ти у серці моїм друже...
Тепла всім хватить від мого вогню.
Загартувати серце то не важко...
Та кожний раз дається то взнаки.
Коли тобі й мені буває тяжко...
Багато хто не подає руки.
(Понкратова.О.В.)