Ти пригадай, що є на небі зорі,
Смарагди літа, десь у скелях міста.
Виблискують за дахами на волі,
До променів, на жаль, велика відстань.
А звідсіля сузір'їв не торкнутись
Хоча у серці є дві, заполошні, мої,
Все марили у небо повернутись,
Та здихатись пекучої неволі.
Одна блакитна вередлива вдаче,
Що без жалю калічить мої груди.
Вона то скаженіє, то заплаче,
Її стискають кам'яні споруди.
А інша, що ледь жевріє, зелена,
Притихла, як пташина, не смілива.
Іди ж, лети, тобі так неба треба
Вона у відповідь завмерла за дверима.
Сміливій сниться безтурботна воля,
Та острах другої до долу притискає,
Тому іду серед парканів : "Хто я ?",
Усе себе не тямлячи питаю.
Де Землю огортає сіре місто
І пилом осідає синій простір,
Я наче кулька срібна чи барвиста,
Там мешкають таємні мої гості.