Буває самота без самоти,
Буває прірва – у височині.
Чи звикну до осінньої сльоти?
Ти, ніби, поруч - але, наче, й ні.
Таке собі ходіння навмання,
Нечувано зухвале – і тривке.
Перебираю подумки вбрання
Для цих вагань – і не збагну, яке.
Та сукня – заяскрава, тьмяна – ця,
Ті мрії – недосяжні, ті – дрібні.
І все – не до душі, не до лиця.
Сміх на поверхні, біль – у глибині.
І де ж ти є, і хто для тебе – я:
Осіння примха, серпень на межі?
Ти майже мій, оскільки не твоя.
А мовчимо - затято, як чужі.