Коли отямиться душа від снів повільних і неясних,
коли надранній перший промінь ще не бентежить, ще не зве,
живеш без слів і розумієш: життя без жодних слів – прекрасне,
хоча б тому, що бачив сни і бачиш промінь – бо живеш.
Живеш… Лиш дихання поволі наповнює ранкові груди
неописАнним ароматом давно розквітчаних дерев,
дощу нічного, що упав, дощу, якого вже не буде,
а сонце усміхнеться томно й на небо краплі забере.
А потім хтось пройде повз вікна – нервовим, ранішнім, квапливим
жіночим кроком неповторним, що так намріявся мені,
і хочеш раптом разом з нею – під парасольку і під зливу...
Живеш… Дощі і сни – забудеш, а відчуття щасливе – ні...