Як би мені оте сонце прихилити з неба.
Як би мені кусень хліба. Відділити треба.
Відкраяти та віддати,щоб не було важко.
Моя доле,доле моя...тяжко,мені,тяжко.
Як би мені закинути,неводи та думи.
Сумом серце не краяти,на часточку суму.
Розділити щастя рідним,віддачі не брати.
Та й кохати тільки того,хто хоче кохати.
Мене в серці хоче мати,у душі напевне.
І розділить,і розкаже про усе те кревне.
Що у нього та у неї,немає спокою...
Ще й полюбить,мої очі,-із тою журбою.
Моє личко,мої брови.Не буде картати.
І у щастю,і у болю...мене лиш кохати.
Як би мені оті квіти,оте поле мати...
Щоб світанки над рікою,над усе кохати.
Розділити все з тобою,все-що любить Мати.
Навіть той окраєць хліба,навпіл розламати.
Як би мені оте сонце прихилити з неба.
Як би мені кусень хліба. Відділити треба.
Відкраяти та віддати,щоб не було важко.
Моя доле,доле моя...тяжко,мені,тяжко.
(Понкратова.О.В.)