Коли пучки пестять клаву,
коли ти в потоках світла,
коли сонце гріє тім'я,
Я зникає...
і натомість
у тобі росте НІЩО
_і_ВСЕ.
Світ і світло.
Ти - повсюдно і ніде.
День чи ніч не грають ролі:
ти не в школі, не в стодолі,
не в копиці запашній.
Ти - ніде, бо ти - повсюди.
Люди, люди, ви - не звірі.
Ви - ніхто. Ви - оболонки.
Ви - скафандри. Ви - костюми:
для фієсти, маскараду,
для театру і кіно.
І нема на те все ради.
Бо так є. Бо ви - Воно.
Хліб, поломлений рукою
і терпке, хмільне вино.
- Хто ж тобі повірить, сонце, що усе це - просто гра?
- Але ж маю доказ твердий і готовий стати свідком на самім Страшнім Суді.
- Ну а судді хто там будуть? Мабуть люде?
- Очевидно.
- Ну тоді ти суд програєш. І не свідком, а злочинцем люде тебе наречуть.
- Ти гадаєш?
- Твердо знаю. Вже не раз так потрапляв у трафунки з хижим плем'ям.
- Що ж робити?
- Просто жити. Нюшить квіти. Толочити просо, жито, кукурудзу, конуюшину.
Спати в гречці та коноплях.
- Ах! Лях би трафив цих русинів.
Засміялися обоє, заспівали, заревли.
Треба просто відпочити:
в насолоді, в слово_образах, думках.
Ми - конечно_безконечні в поза_часі
поза простором_ніде.
Де-де-де.
До-до-До.
Мі-мі.
Ре.
© Copyright: Валентин Лученко, 2019