Десь мерехтить той спогад вдалині,
До мене гіллям тягнуться дерева,
Нарешті, я на мілині,
І море вже не тягне до черева!
Я гіллю руки простягну,
І вийду боса на світанку,
Я цей непотріб не тягну,
Я залишу його на ґанку.
Отам в воді, отам на глибині,
Нехай лишається усе це ,
Той дім, збудований з брехні,
І камень, що колись був твоїм серцем!
Я вийду чиста, мов роса,
Із того бруду, з тої фальші,
Хай люди кажуть «Чудеса!»,
Хай роззивляють звірі пащі!
Раніше я гортала сторінки,
Нарешті, я закрила цілу книгу,
На це сплили секунди і роки,
І довгі зими, і стримкі відлиги.
Тепер я вийшла сильна і міцна,
Тепер ніхто й ніщо мене не пошматує,
Вже не чіпляють давні імена,
Так, щось вбиває, щось, усупереч, лікує...
І нині й прісно, – назавжди,
Я буду йти з відкритими очима,
Летять по вітру пелюстки,
Усе лишилось за плечима.
Тепер я наново вивчаю світ,
Вивчаю запахи і звуки,
Тепло більш не обернеться на лід,
І не нашкодять твої руки!
22.08.2019