Рідним, які загинули в часи Голодомору
Жахіття наснилось... відразу й збагнути не можна:
ніби хата чужа, та в ній діти мої на печі.
І чомусь на столі лиш одна і та зламана ложка,
й поволокою сірою вкриті в кутку образи.
Тільки очі дітей... Ой і що ж то за зболені очі!
Мов тернини, засохлі від мук, пропікають вогнем.
І єдині в них “матінко, їсти...” — слова нестерпучі,
наче хто розмахнувся і тріснув безжально бичем!
А нічого-нічого, ні крихти, ні дерті, ні проса.
Все забрали! Ні тріски, аби обміняти на хліб.
Як в ті очі дивитися? Кара страшна, стоголоса...
Збожеволіти легше... невже ти, наш Світе, осліп?
Це ж яка така наволоч катом нависла над нами?
Це яка ще потвора зродила те зло на землі?
Це за що віддаємо себе і дітей на поталу?
Задля чого ці жертви безвинні, безсилі, скажи?
Очі просять пів ложечки кашки: “Будь ласка, будь ласка”.
В них питання і подив: “Чому не годують нічим?
Все ж було тільки вчора. Скажи, що коли буде завтра,
прийде батько з таким от великим, пухким калачем”.
Прокидаюся... ніч, ледь сіріє, де сходити сонцю.
Може це і не сон... просто в генах свідомість жива,
відтворила реальні події достоту, без глянцю...
Хочу хліба окрайчик з пухкого того калача.
Таня СВІТЛА
09.2019 р.
Художник Валерій Франчук