Це не кохання, а забава
Дзвінок прозвучав несподівано. Іван не хотів чути нікого і тому довго не брав слухавку. Але дзвінок був наполегливий і, в кінці кінців, він не витримав, і взяв слухавку.
; Слухаю, ; промовив він у слухавку.
; Здрастуйте, Іване Марковичу, ; почувся жіночий голос. ; Якщо у вас є час, нам потрібно поговорити. Коли зможемо зустрітися?
; Добрий день, Надіє Леонідівно, ; привітався Іван. ; Що сталося? Чому така терміновість? Я зараз приїхати не зможу. Давайте зустрінемось у цю суботу. Де ви пропонуєте провести зустріч на вищому рівні?
; А знаєте що? Щоб ніде не бродити, я пропоную провести зустріч у мене вдома. Чого ми будемо десь бродити, набивати ноги. А в мене посидимо і поговоримо.
; Я не проти. О котрій годині?
– Давайте о другій годині дня.
; Згоден. Значить о другій годині у суботу. До побачення, до суботи.
– До побачення. Жду.
Іван Маркович поклав слухавку і задумався, що міг значити цей дзвінок, що за поспішність?
Дні проходили в трудових і домашніх турботах. Ось уже і субота підійшла. Іван прокинувся рано. Прибрав постіль. Гарячої води не було уже більше року, тому він нагрів води на газовій плиті, щоби поголитися. Поголившись, прийняв холодний душ, стрибаючи під струменями води і видаючи нечленороздільні звуки. Розтерся рушником і одівши спортивні штани вийшов на кухню. Заходився готовити страви на вихідні дні. Це зайняло майже дві години. Після сніданку почав прибирати в кімнаті. Поки возився з прибиранням, підійшла пора обідати і треба було збиратися в поїздку. Переодягнувся, пообідав і зібрався іти на маршрутку. На зупинці простояв, чекаючи маршрутку, хвилин двадцять.
Рядом був квітник кафе «Фантазія». Іван розглядав квіти і захоплювався енергійністю колективу кафе. Там, де був дворик кафе, вони висадили квіти. За ними доглядав спеціальний робітник. Посередині дворика, на окремій площадці були поставлені лавки, дитячі гірки, гойдалки. На цій площадці завжди було багато дітей і дорослих.
Підійшла маршрутка. Іван сів на перше місце, щоб видно було де вона їде. Він рідко бував у місті, тому зі здивуванням вдивлявся у зміни, які відбулися в прибережній частині. Набережну Дніпра було не узнати, так все помінялось. Зелений килим устилав всю площу між пішохідними доріжками по набережній і автодорогою. Дерева і кущі були розміщені досить правильно і красиво. У деяких місцях працювали невеликі фонтанчики. В окремих місцях групами стояли скульптури. А недалеко від Центрального мосту, метрів десять від берега, прямо із Дніпра підіймав воду метрів на десять у висоту річний фонтан. Скоро машина переїхала по м осту через Дніпро і покотилася по проспекту імені газети «Правда». Була перша година дня. Іван вийшов разом із іншими пасажирами на зупинці «Вулиця Калинова». Зайшов у магазин, купив коробку цукерок, пляшку настойки «Вишнева», червоних яблук. Розглядаючи все навколо, повільно пішов по проспекту у напрямку до району проживання Надії Леонідівни. Він був там тільки один раз і дуже давно, тому уважно придивлявся до будинків, щоб не заблукати. Було ще зарано і Іван пройшов далі, до наступної вулиці. Там по другу сторону вулиці розмістився ринок. Стояли палатки і кіоски. В них продавались продовольчі і промислові товари. Походивши і подивившись на все, чим торгують, він глянув на годинник і направився до потрібного будинку. Скоро він був біля його під’їзду. Там на лавці боролися хлопці. Щоб упевнитися у тому, правильно він прийшов чи ні, Іван запитав:
– Хлопці, Це будинок 125?
– Мабуть так, – відповів один із них. – Ми не з цього будинку, ми із сусіднього.
В цей час в дверях під’їзду появилася Надія Леонідівна. Це була невисока жінка, середньої статури. Вона сказала:
– Хлопці, не ламайте лавку, а то ніде буде і посидіти вечором, потеревенити із подружками.
– Та ні, ми не зламаємо, не турбуйтеся – запевнив один із хлопців.
– Доброго дня, Надіє Леонідівно, – привітався Іван.
– Заходьте, Іване Марковичу, – запросила господиня, пропускаючи його попереду себе в під’їзд.
– Роздягайтеся, проходьте у кімнату. Розташовуйтесь, де подобається, – сказала господарка, коли вони зайшли до прихожої.
Іван зняв куртку, скинув туфлі і зайшов до кімнати. Сів у крісло і запитав:
– Як поживаєте, як здоров’я? Що сталося, Надіє Леонідівно? Ви мене навіть налякали. Я весь час думав, що ж сталося?
– Слава Богу, моє здоров’я в порядку. Ото і добре, що заставила вас подумати. А то зовсім про мене забули. А так хоч раз у день, та все таки згадували. А про все поговоримо за обідом. Поставте сюди до крісла журнальний столик, а я тим часом зберу на стіл.
– Та я їсти не хочу, я дома пообідав, – сказав Іван.
– А я багато і не дам, –промовила хазяйка із кухні. – Вип’ємо по сто грамів, закусимо і поговоримо. Я розповім вам одну історію, що відбулася тут, в якій і ви зіграли свою певну роль.
– Яку роль я міг зіграти, коли я у вас дома, та і у цьому районі, всього другий раз.
– Ладно, ставте столик і допоможіть мені перенести із кухні все на столик. Не лякайтеся. Вже все пройшло.
– Та мені нічого лякатися, – відповів Іван.
Він поставив журнальний столик біля крісел і пішов на кухню допомогти хазяйці. На столі стояло декілька холодних блюд, які він переніс на столик у кімнату.
– Що будемо пити? – запитала Надія. – Я буду пити вино. А ви що? Настойку чи горілку? Ми з племінницею купили четвертушку, трошки випили, а там осталось грамів сто п’ятдесят.
– Не будемо відкривати настойку, хватить і горілки, – відповів Іван. – А настойка залишиться для іншого разу.
Вони сіли за столик і Надія подала Івану пляшку вина і почату четвертушку.
– Відкрийте, будь ласка, вино. Ось вам штопор.
Іван відкоркував пляшку, налив у келих вина для господині, а собі чарку горілки.
– Давайте перехилимо ці келихи, – сказала, Надія, – за нашу зустріч. Ми так рідко зустрічаємося.
– Будьмо здорові, – підтримав її Іван.
Іван випив чарку і став закушувати, а хазяйка смакувала вино. Закусивши, Іван відкинувся на спинку крісла.
– Розповідайте, як у вас життя, – звернувся він до Надії Леонідівни. – Як себе почуває син, як онук.
– Та особливо хвалитися нічим, – начала свою розповідь хазяйка. – Внук ходе у школу, навчається добре.
4
Вона задумалась, а потім продовжила:
– А з сином біда. Він ішов пізно вечором з роботи і практично біля дому його сильно побили молоді хлопці. Практично пацани. А ви знаєте, яка зараз дітвора?
– А він що, не міг хоч погукати людей на допомогу?
– Вони його оглушили чимось ззаду, а потім били як хотіли, і руками, і ногами, і палками. Він потім ледве доповз додому. Там визвали швидку допомогу. Багато переломів, а гірше всього, що в нього оніміли ноги. Він зовсім не може ходити. За ним потрібний постійний догляд.
– А хто ж за ним доглядає?
– Більше всього дістається мені. Його дружина працює, треба ж на щось жити. От вона привозить його до мене, або я їду до них.
– А що каже міліція? Шукають вони винних, чи ні? І як ідуть у них справи?
– Кого шукати, як син каже, що нічого не пам’ятає. Ішов задумавшись про роботу, руки в карманах. Тут його і оглушили.
– А що кажуть лікарі? Він одужає, і коли?
– Нічого не кажуть конкретного, з часом можливо і вилікується. А зараз дали інвалідну групу і пенсію двісті вісімдесят гривен. Ото таке наше життя. Сьогодні здоровий, то ще комусь і потрібний. А якщо трапиться біда, то нікому вже до тебе немає діла. Ну ладно, наливай ще по одній, вип’ємо за здоров’я мого сина.
Іван наповнив келих і свою чарку.
– За здоров’я Дмитра, – підняв чарку Іван. – Пошли, Господи, йому одужання.
– Бачив набережну Дніпра від Монастирського острова до готелю Дніпропетровськ? То ж він там керував усіма роботами. Яка красота. А тепер хочу, щоб вони з’їздили в Крим. – сказала Надія після того як випили. – Там проживає моя хороша знайома. Десять хвилин до Азовського моря. Я їй зателефонувала, вона дала згоду на їх приїзд. Так, що завтра від’їжджають всією сім’єю. Трохи подихають свіжим повітрям, може допоможе морська вода.
– Надіє Леонідівно, а як на це дивляться лікарі? – запитав Іван. – Можливо йому поки що не рекомендується їхати на море.
– Лікарі нічого не говорять. Та ми і не питали.
– Потрібно було б порадитися з лікарями, можливо вони б щось порекомендували.
– Та нічого страшного. Якщо не підійде, приїдуть додому, – сказала Надія.
Вони ще поговорили про сина, про різні другі діла.
– Що ви хотіли мені розповісти? – запитав Іван.
– Так от, – поставивши келих, сказала Надія Леонідівна, – ви, самі того не бажаючи, підштовхнули одного чоловіка до самовбивства.
– Яким чином я це зробив, кого я підштовхнув і коли, – здивовано запитав Іван Маркович.
– Пам’ятаєте, на мій день народження серед нас був молодий мужчина, мій сусід. Звали його Юрій.
– Тоді були Дмитро з дружиною і сином, Ярина і той хлопець. Я його особливо не запам’ятав. Ну молодий, симпатичний, ото і все.
– Так от, Юрій був закоханий в мою племінницю Ярину. А тут вона чомусь перестала звертати на нього увагу.
– Розкажіть, будь ласка, як це все начиналося, – попрохав Іван Маркович.
– Юра був сором’язливим ще з малих літ. Таким він залишився і дорослим.. Він, в його роки, не був ще ні разу одруженим. Він декілька разів бачив Ярину, все ж таки сусіди, і вона запала йому в душу. Дізнавшись, що вона давно розвелась зі своїм чоловіком, сказав своїй матері, що він женився б на ній. Його мати переказала це мені і попрохала, щоб я їх познайомила поближче.
– А що, він сам не міг підійти і познайомитись?
– Та я ж вам кажу, що він був дуже сором’язливий. Слухайте далі. Два роки назад, ми з Яриною вирішили з’їздити на мою дачу. Ох, яка це була дача. Стояла вона біля самої річки. Огорожа акуратна із стальної пофарбованої сітки, доріжки вимощені плиткою. А який сад, якби ви тільки бачили. А скільки квітів? Це був райський куточок.
– А чому був? Хіба його вже немає?
– Не знаю. Після того як я її продала, туди ні разу не їздила, щоб не травити душу. Налийте трошки вина.
– А навіщо ви продали, якщо так жалкуєте? – запитав Іван Маркович, наливаючи вино.
– А що було робити? Мені одній стало важко, а допомоги не було. Коли Ярина вирішила нас познайомити, я надіялась, що появиться мужчина, запропонує руку і серце і ми разом будемо там відпочивати. Купатися і дихати свіжим повітрям.
– Я знаю такий відпочинок. В мене був кусочок землі, так на ньому так відпочинеш, що у понеділок ледве виправишся. Та досить за дачу, все рівно її уже немає. А що було далі?
– Я сказала Ярині, що з нами поїде Юрій. Він хоче подивитися на дачу і ближче познайомитись з нею. Вона погодилася. Я позвала Юру і ми поїхали. Знайомити їх не треба було, вони знали одне одного з малих літ. Але вона потім закінчила інститут, і поїхала по розподіленню. Там вийшла заміж, тільки недавно повернулись. І уже тут розлучилася з чоловіком.
Іван знав цю сторінку життя Ярини і Віталія. Віталій був начальником будівельного управління і в нього у виробничому відділі працювала гарненька жіночка. Її чоловік багато пив і вона з дочкою більше жила у своїх батьків. Якось при святкуванні жіночого дня Віталій і Надія сиділи разом за столом. Коли в перериві всі пішли танцювати, Віталій запитав Надію, як живеться. І вона під впливом навколишнього оточення зі сльозами розповіла про своє життя. Віталій по новому подивився на Надію і через деякий час почав запрошувати її то в ресторан, то на природу. Вони покохали одне одного і стали появлятися разом в різних місцях. Через рік Віталій розлучився з Яриною і розписався з Надією. Скоро вони виїхали до іншого міста, а Ярина залишилася одна з дорослими дітьми.
– А чим ви їздили на дачу. Син підвозив своєю чи службовою машиною? – запитав Іван після невеликої паузи.
– Та звідки. Своєї машини у нього немає, Їздили як усі, маршруткою.
– А що, Дмитро не міг взяти службову машину, щоб вас відвезти.
– Та ви що? Він був на роботі таким чесним, що аж стидно. Ось минулого року красили міст, я його просила принести літрову баночку краски. Ви думаєте приніс? Каже, якщо я візьму, то всі будуть брати. Та там, мабуть, тільки один він і не брав.
– Та, зараз таких і не найдеш. Ну та ладно, а що було далі з тим Юрієм і Яриною.
– Я сіла з правої сторони, де одне сидіння, а вони сіли зліва, рядом. Вони спочатку їхали мовчки, але ж ви знаєте Ярину, вона довго мовчати не може. Скоро вони щось щебетали між собою. Коли приїхали на дачу, вони вже потоваришували. До обіду ми трошки прибрали у приміщенні, а потім приготовили обід. У мене там була газова плита з газовим балоном. На річці була зроблена акуратна кладка. Вони пішли туди, Я бачила, як вони сиділи на кладці, опустивши ноги у воду. Потім я їх позвала обідати. У мене на дачі була пляшка горілки. Обідали не поспішаючи, розмовляли про життя, про дачу. Потім вирішили після обіду відпочити. Я вдень не відпочиваю, а то потім цілу ніч не можу спати. Тому я їм запропонувала піти перепочити на другий поверх, щоб я тут своїми роботами і вештанням не мішала їх відпочинку.
– О, та у вас там мабуть справжні апартаменти, – промовив Іван.
– Треба було приїхати, щоб побачити, яка там краса. Скільки раз я передавала вам через Ярину запрошення, але ви чомусь їх ігнорували, чи може боялись мене, – відповіла Надія.
– Просто було ніколи. У мене ж тоді була своя невеличка ділянка. Це мені товариш запропонував її обробляти. Їм добавили по дві чи три сотки, але у другому місці. Ото він і віддав цю добавку мені. А помічників у мене не було, тож робота на цій ділянці займала весь вільний час. Субота і неділя пролітали, наче б то їх і не було. Ладно, навіщо обговорювати те, що пройшло. У мене тепер також немає городу. Я кинув це діло, тим більше, що ділянка була не моя.
Іван наповнив келих хазяйки вином. Вона взяла келих, подивилася крізь нього на вікно, в яке вливалися промені сонця. Вино іскрилося під тими променями. В келиху грали краплі сонця.
– Давайте опорожнимо ці келихи за здоров’є мого сина, щоб йому помогли морські води.
– А міська влада як-небудь допомагає. Той же комунгосп. – поцікавився Іван.
– Що ви маєте на увазі, яку допомогу? – запитала Надія.
– Ну хоча би путівку в хороший санаторій, щоб він добре відпочив і підлікувався. Там процедури різні, масажі. Особливо масаж, це сильна штука.
– Та де там. Він був потрібний тоді, коли був здоровий. Дні і ночі пропадав на будівництві моста і реконструкції набережної. Та ніхто навіть не прийшов провідати.
– Та воно зараз скрізь так. Поки ти здоровий, то потрібний. Як тільки заболів, нікому до тебе немає ніякого діла. Навіть ті, що працювали разом з тобою у відділі чи бригаді, не провідають тебе. Ще на перших порах може хтось і прийде, та скоро про тебе забудуть.
– Скажіть, Іване Марковичу, чому раніше люди були більш дружні. Якщо ти захворів, тебе провідають обов’язково, або хтось із бригади, або із профспілки.
– Тому, що тоді робітничий клас був рівний, получали всі практично однакову зарплату, а профспілка якось оберігала, хоч і маленькі, права робітників. А тепер профспілки практично немає, лише на папері. А робітникам платять хто як хоче. За одну і ту ж роботу можуть платити по різному. Ось звідси і байдужість одне до одного.
– То чому ж так сталося, чому так різко все змінилось? Адже ж люди остались ті ж. Оце мені не зовсім зрозуміло, Чому? – з болем в голосі запитала Надія Леонідівна. – Начальники, тільки те і роблять, що обкрадають людей. А хто більше вкраде, то ще й нагороду одержить від президента. Отаке тепер життя. А люди ті ж. Тільки раніше були комуністами, а тепер в тій партії, в якій більше дадуть. Не обов’язково грошима. Зараз відкрито продається все: і честь, і совість.
– Та вроді і непогане життя, люди більш вільні. Якби ще керівництво слідкувало більше за порядком у державі, а не за своїми карманами, можна було б добре жити. Та і Верховна Рада, якби була людська, а не злодійська. Тоді можна було б жити, як тепер кажуть, по-європейському.
– Кого вибираємо, тих ми і гідні. Ладно, це тема надто болюча, повернемось до Юрія і Ярини. Що ж було далі? – запитав Іван.
– Ну що ж, вони ще молоді, кров заграла і вони спали ці два дні разом. Ну тут нічого особливого немає. Он уже баби в літах роблять операції омолодження, щоб тільки привабити молодих чоловіків для утіх. Я потім і себе сварила за те, що звела їх разом. Я ж добре знала племінницю. Після розлучення вона неначе хотіла переспати з усіма чоловіками Землі. Додому вони поїхали самі. Я осталась на дачі, а їм потрібно було іти на роботу. А я одна крутилася на дачі, ви ж не захотіли приїхати, – підколола Надія. – А удвох було б веселіше.
– Та якось все не складалося, – промовив Іван.
– Та я особливих претензій до вас і не маю, – промовила Надія. – Насильно милим не будеш. Ладно, налийте мені ще вина, та і собі наповніть чарку.
Вона мовчки взяла фужер, підняла його на рівень очей і крізь нього задумливо дивилася на Івана.
– Так що ж було далі? – запитав він.
– Та особливого нічого, – сказала Надія. – Але після цього вони частенько стали їздити на дачу. І частіше тоді, коли мене там не було, щоб ніхто їм там не заважав.
– І довго у них продовжувалась така дружба?
– Знаєте, а ви вірно сказали що це дружба. Юра звичайно закохався, а Ярина про це і не думала, вона просто розважалась. Це для неї було, як забава. Вона в цей час розважалась і з іншими чоловіками.
– А чому ви їй нічого не сказали?
– Та спочатку я не думала, що Юра так закохається. А потім стала їй говорити, що так не можна поступати з ним, а вона лише сміялася. Мовляв, якщо йому з нею добре, то в чому вона винна.
– І скільки продовжувалось це кохання?
– Та все літо. А потім вони стали зустрічатися все рідше і рідше. А далі зустрічалися тільки при приїзді Ярини провідати мене. Зустрічалися у мене дома. І тільки іноді прогулювалися по проспекту. Було видно, що Ярину він уже не інтересує, але вона не хотіла його ображати. А він неначе не помічав зміни у її відношенні. Як тільки вона появлялася, він весь сяяв від радості. Недаром кажуть, що закохані нічого кругом себе не помічають, крім свого кохання. Так сталося і з Юрою.
– А як до цього відносилась його мати?
– Такі відносини продовжувались три роки. Мати його дуже не вникала в це діло, вірила сину. А я нічого їй не говорила. Недавно до них приїздила її сестра із Москви. Вони розповідали їй про Ярину. Юра, розповідаючи про неї, був на сьомому небі. Вона повірила йому. А Ярина уникла зустрічі з ними. Так продовжувалось до мого дня народження у минулому році.
Надія Леонідовна замовкла, задумливо дивлячись у вікно. Іван ждав, коли вона продовжить розповідь. Нарешті вона повернулась до Івана і продовжила.
– Так от тоді майже все і сталося. Ірна мабуть це все прорахувала. Ви пам’ятаєте, що пізно вечором Ярина запропонувала вам їхати додому. І ви поїхали від мене разом. Юра ще трішки побув і також пішов додому. Він ще декілька раз пробував зустрітися із Яриною.. Але вона зустрічалась мимоходом, біля дому. У неї вже були другі чоловіки.
– Так, все таки, причому я?
– Юра рішив, що це ви винні у тому, що Ярина не хоче з ним продовжувати свої зустрічі. Він уже планував просити її руки і серця, і все уже розпланував з матір’ю. А тут ви поїхали разом.
– Та невже він не розумів, що між мною і Яриною нічого не може бути. Вона молода, імпульсивна, красива і я, дід старий. Він що, зовсім не розбирається в людях.
– То ви не розбираєтесь в любовних справах, – сказала Надія. – Загрубіли в своїй самітності. В теперішні часи, та і раніше так бувало, роки не мають значення. Всяке у житті буває.
– Ну так і що сталося із Юрієм?
– Через півроку у Москві померла тьотя. На похорони поїхала тільки мати Юрія.
– А Юрій і Ярина тепер зустрічалися на його квартирі?
– Та ні, тоді уже Ярина стала віддалятися від нього. Вона тоді якраз зустріла другого чоловіка і стала з ним часто зустрічатись. Ярина була від нього без ума, не дивлячись на його грубе відношення до неї. А Юрій все шукав зустрічі з нею. І не знаходив.
– Так шукав би собі другу жінку. Невже світ зійшовся на Ярині.
– Він, мабуть, по настояному любив її.
– Ну ладно, а що потім?
– Його мати приїхала з похорон сестри і скоро сама злягла і через місяць згоріла. Похоронивши маму, Юрій затужив за нею. Йому потрібно було з кимось поділитися своїм горем, необхідна була сердечна і моральна підтримка близької людини. Він так надіявся на Ярину, а потім зрозумів що всі надії даремні. Він опустився, став випивати. На роботі стали на нього коситися, а потім попередили, що звільнять, якщо не припинить п’янки. Він вроді взявся за ум, але знайшлися нові товариші наркомани. Але Юра і далі шукав зустрічі з Яриною. Він продовжував її любити, не звертаючи уваги ні на що. Він уже знав, що у неї є інший чоловік, що він живе у неї, ремонтує квартиру. А коли вона остаточно перестала звертати на нього увагу він остаточно втратив віру в добро людей, в кохання. Ходив тільки на роботу, а весь вільний час сидів дома, не виходячи із квартири. Він інколи появлявся на вулиці, коли помічав Ярину. Але останнім часом вона приходила з новим чоловіком. Він лише здалеку дивився на неї і, мабуть, серце його боліло і щеміло. Любов не проходила, а ще сильніше розпалювалась. Так як розгоралась любов і образа, так же посилювалась залежність від наркотиків. Спочатку споживав таблетки, а потім почав колотися. Юра покинув роботу і жив тим, що залишила йому мати.
І от одного дня його знайшли мертвим у сусідньому під’їзді. Лікарі пояснили, передозування. Отак закінчилось кохання Юри і Ярини. Ярина на похорони не прийшла. Та і що їй за діло було до його життя і смерті. Погралася, а коли набриднув, залишила назавжди. Чоловіків так багато, а вона така одна. Потрібно заставити їх переживати те, що пережила вона, коли її залишив Віктор. Навіть більше. Щоб знали, як залишати люблячих жінок заради інших.
Надія замовкла і вони сиділи мовчки під враженням усього, що сталося. Але що поробиш, таке життя. Кохання грає велику роль в житті людей. І іноді, не найкращу. Іноді вона возвеличує людей, а іноді, на жаль, губить.
– Так в чому моя вина? – запитав після мовчання Іван. – Якщо у неї кожну неділю новий коханець, то хіба я в цьому винен? Просто це така жінка. Вона, мабуть, вирішила помститися усім чоловікам. Це хвороба, така ж як наркотики, як горілка чи тютюн. Тільки, що набагато приємніша.
– Це не наркотик і не горілка. Це насолода двох людей, які прагнуть бути разом. Це частина кохання. Без цього кохання неможливе життя.
м. Дніпропетровськ
травень – вересень 2008 р.