А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,– це завжди Колізей.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне – дивитись в очі звіру
і просто – залишатися людьми.
Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу,вашу мстиву лють!
Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:
– Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.
(Ліна Василівна Костенко)
Тихий уют поёт словно сирена
(перевод-Николай Чельтер)
Тихий уют поёт словно сирена!
Не надо воска, я не Одиссей!
Уж львы рычат и ждёт меня арена!
Ведь жизнь, увы, почти как Колизей!
Люди всегда теряли жизнь за веру!
Извечный спорт изобрели не мы.
В нём главное-не струсить в глазах зверя!
И просто оставаться нам людьми.
Когда меня потянут на арену
Чтобы зверьё там натравить,
О, я узнаю и пройду те терни,
Ту глупость вашу, ярость мстить!
Мой ряд в строю всегда передний!
Хоть впереди кровавый ваш туман,
Я палачам в свой миг последний
Скажу, как тот последний с христиан:
"Меня не сжечь! Огонь у вас убогий,
Холодный он-почти уже погас!
И ваши львы мне лижут ноги!
Смеются даже слуги ваши с вас!"