І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люде на землі.
Т. Г. Шевченко
«І Архімед, і Галілей» (1860)
Кобзаря рядки читаю
І до нього промовляю:
«Так, Тарасе, лихоліття
Поза півтора століття
Ті пройшли — нові з’явились,
Людe знову зажурились.
Стан скрутний. Допоможи.
Що робити підкажи.
.....................
Живимо ми не у млі —
На оновленій землі.
Без панів. Є олігархи
(це для факту, не для скарги!) —
За мандатом — депутати,
А за змістом — супостати.
Є і ворог-супостат —
той, хто вчора був ще брат…
На теренах пострадянських
все змінилось. Зараз ми,
родом з пращурів слов’янських,
знов становимось людьми.
Час іде. Раба й холопа
ізживаємо в собі.
Зрозуміли: ми Європа.
Що ж жалітися в журбі?!
Homo sapiens з природи
і sovieticus в житті,
ми, як інші всі народи,
що казати — не святі.
Тільки, мабуть, ми грішили
більш за всіх, бо саме ми
обираємо до Ради,
знов і знову кожен раз,
тих, кому самі ж не раді —
бо паплюжать тільки нас:
породили новий статус —
хомо-горе-депутатус!
Члени Уряду і Ради —
олігархи, казнокради,
«любі друзі», лицеміри,
вщент розбещені, без міри
розчепурені, круті,
та ще й задерикуваті!
Викомарюють, пустують,
ту ж колоду, знай, тасують,
і товчуть у ступі воду…
Стільки справ… — не до народу!
Аж ось вибори! — З бігбордів
Так і сиплються дива:
«чесність», «відданість» «порядність»…
Та знецінені слова,
що в степу — суха трава:
спалахнула, не зігріла,
не світила навіть мить,
депутатська спритність стліла
в попіл — навіть не мигтить.
Їх порожні обіцянки —
до народу залицянки.
Рік за роком час минає,
Дні складаються в віки
А безглуздя все триває:
Оплели, мов павуки...
Отакі, Тарасе, справи…
Що робити? Боже правий!
Без надії на надію —
Часом тільки тим радію:
Бачу — молодь золота
Українська підроста!
Як ;; нe загубити,
у АТО-війні не вбити,
ЗМІ-брехнею не труїти,
патріотичність не скривити?
Не зневірились би діти,
що життя Бог дав — радіти,
рідну Матір, Край — любити,
на Землі своїй — творити,
мати дім, сім’ю, роботу,
і одну на всіх турботу:
щоб завжди під Небом синім
колос зрілий був з насінням
і продовжилось життя
у прийдешність, в майбуття!..»
.............................
Прокидаюсь... Бачу Сонце
Промінь крізь моє віконце
протягнуло...
Що то бу;ло?
Що ж Тарас не відповів?
Чи й йому бракує слів
дати людові пораду
як облаштувати владу?
Бог мовчить. Мовчить Тарас.
Штатам, Євро... — не до нас.
Світ замовк... спинився час…—
Ніхто для нас, за нас, крім нас
не зробить крок.
Іде Історії урок...
………………………………….
Все, про що в цім вірші йдеться
є не казка, а сумна
дійсність наша, що зоветься —
не об’явлена війна
влади зі своїм народом.
Все прояснюється згодом —
таємниче стає явним,
скільки хитро не рядись:
зверху шкіра, хоч овеча,
а під нею вовк чи лис.
Иллюстрация из Инет