Мій сон обірваний... Він дещо провіщав...
Такий тривожний, нетривкий, несталий...
Тривав він декілька секунд.
Сердечним болем до душі дістав такою тугою,
сльозами через край,
закапавши довчасно, пробудив...
Не памятаю я нічОго...
Ні-чо-го...
Що ж так мене до сліз розхвилювало?
Чи вихор вогняний, чи зрада, чи біда
по серцю вдарили?
Та враз його не стало...
Замкнутий в клітці сон...
Він випурхнув та щез...
Знайшов шпарину та злетів у небо,
щоб там, на висоті, пір`їною плисти
та тихо впасти на моє плече
щоб знову нагадать - про те, чого не треба...
Неспокій мукою до самого рання,
до першіх променів, що спогади прогнали,
так вимучив мене прокляттям каяття
невідомо за що - за те, що я й не знала...
Цей спогад...
Що мені від марення чекать?
Про що і про кого навіки десь забулось?
Що забере цей сон?
Що може дарувать?
Нехай би нічого з тих віщих снів не збулось....