Нахабним ординцем ти в сон увірвався,
В мій спокій, що вже непохитним здавався,
І душу мою, як беззахисну бранку,
Нестримно волік за конем до світанку…
І болем зайшлась під рубцем давня рана,
Що час-авіценна так гоїв старанно…
І ледве помітним сріблястим серпанком
Кортить… хоч на мить… у твій сон… перед ранком…