Когда, алея, сполохи рассвета
скрестят на небе яркие мечи –
лежи, молчи. Недостижимость эту
простят. Уж снова плугари
нарушат нивы шёпот полусонный,
разбудит тополь трактор у села,
Молчи, молчи. Плен не уйдёт знакомый,
ведь пропахала сердце, облегла
жестокость. Солнце в небеса пробьётся
и чёрные завозяться жуки…
Смеётся свет. Недобро так смеётся
и гупают далёко молотки
твоих известий. Канет безотрадно
день нынешний и кровью подбежит
тревожный вечер – станет вновь преградой
ненасытимое желанье жить.
Тогда ты вспомни: где-то за морями
есть мать твоя, что стала так близка,
она ломает руки, стоя за вратами.
За нею - вечности течёт река.
Коли найперші сполохи світання
схрестять на небі голубі мечі —
лежи й мовчи. Твоє недосягання
простиме буде. Перші орачі
порушать ниву, поки напівсонну,
тополю збудить трактор край села.
Мовчи, мовчи. Не утекти полону,
бо оборала серце, облягла
рілля жорстока. Сонце підіб’ється
і чорні заворушаться жуки…
Сміється світ. Недобре так сміється
і гупають далекі молотки
твоїх звістовань. Буде попри спаді
цей пишний день і кров’ю підбіжить
страпатий вечір — стане на заваді
це невситиме пожадання жить.
Тоді згадай: десь за стома морями
десь на крайсвіту мати є твоя
і ламле руки, ставши коло брами.
А позад неї — вічна течія.
Иллюстрация: картина Ивана Марчука