Не пасує Якось справжньому поету все життя триматися нейтралітету.
Це позиція байдужості(вважаю)- "не чипляйте мене, моя хата скраю".
Нічогісенько не бачити, не чути - для душІ немає гіршої отрути, а іще (тим паче)
для душІ поета, де постійна почуттів іде вендетта. То агресії в ній - вибух, то - любові; рими - чорно-білі, або - кольорові...
У відтінках сірих неможливо жити, бо поет віршАми мусить говорити!
Сотворив Господь Поезію Природи, та чомУсь не бережуть її народи; сторінкИ з тієї Книги виривають, а буває, що і зОвсім не читають.
То ж поет не може Осторонь стояти, за цим безладом з сарказмом споглядати. Він повинен складом "бити в барабани", бездіяльності руйнуючи паркАни; анапестні барикади будувати, щоб байдужість до душі не допускати!
Нагороджені Поезії дарами, мають до сердець достукатись словами,
щоб "хатів скраєчку" меньше існувало, небайдужих якомога більше стало!
16/09/19/