Нажаль не можу зробити достатньо широкого та прозорого коментарія про людей на світлину 1961 року, хоча багатьох знаю, і впізнаю.
В першу чергу, треба сказати що на ній зображені випускники Новаківської середньої школи, 1944-го року народження, а також і їх учителі.
Коли в 1951 році вони почали вчитися в першому класі, то мені на той час було всього - навсього пів року. Звичайно між ними і мною, існувала велика різниця у віковому вимірі, але через десять років в 1961-му, я уже був підліток і мені виконалось 11-ть років.
Приймати участь в спортивних змаганнях разом з такими молодими людьми як вони, я звичайно не міг, мене в їх коло не пусали, але подавати, м’ячі із за поля, або робити щось подібне до цього, довіра у них вже була. В 1961 році мій брат Олександр Федорович Сало (на світлині самий перший в першому ряді зліва) працював у Новаківській школі вчителем фізкультури. Одного разу я напросився до нього поїхати на футбол разом з командою його школи (саме 1944-го року народження) в місто Лубни. Не пам’ятаю на якому стадіоні проходив матч нашої футбольної команди, не пам’ятаю з яким рахунком він закінчився, але я чомусь не можу забути (саме тієї миті) коли ми разом з командою і моїм братом Сашою обідали в Лубенській міській їдальні де брали перше і друге блюдо, а також чай або компот і все це ставили на столовий піднос і далі проходили в зал для прийняття їжі. Може щось було подібне до цього мені згадується у Шевченко:
-Мені мати купувала,
-Мені батько справив,
-А мені хрещена мати
Лиштву вишивала.
-А я в попа обідала,
Сирітка сказала.
І все таки згадуючи оту далеку мить думаю, що перша зустріч з великим містом, а в ньому і зі справжньою міською їдальньою відбулась і стала для мене подією надзвичайною. Будівля в якому проходив саме цей захід (чи подія на початку шістьдесятого року) знаходилась і зараз знаходиться в Лубнах, на тому ж самому місці де й тоді в приміщенні «Бухгалтерського технікуму», біля школи номер один.
Не знаю з чим можна порівняти мої далекі спогади і вічуття, (тих років) але я і зараз згадую ту неймовірну і щасливу мить як св'ято.
Повертаючись конкретно до світлини 1961 року, спробую його прокоментувати в обсязі своєїї можливості, та пам'яті.
В першому ряді - два найперших юнака зліва направо: Михайло Олексійович Волик, та Петро Петрович Марценюк. До речі сьогодні (22 жовтня), Михайлові Воликові виконується 75-ть років і з приводу цієї дати, я і рішив опублікувати саме світлину з його однокласниками. В моїй пам’яті Михайло Волик згадується як людина спортивна, енергійна, з правильними рисами обличчя, і з кучерявий чубом. Не скажу за весь його пройдений життєвий шлях, але знаю, що довгий час він працював у рідному селі головним енергетиком. У сімдесяті роки, коли я надумав з батьком збудувати особисту баню (з цегляних стін, а в середині з обаполів), то Михайло Олексійович, разом з Іваном Семеновичем Кочергою допомогали мені і батькові збудувати основні чотири цеглові стіни, а потім вже після цього ми самі будували і кришу і піч, і камінку. Пам’ятаю, як Вище Булатецька команда по волейболу приймала в своєму селі, знамених волейболістів «Лічильних машин» відомого заводу на весь Радянський Союз своїм виробництвом касових машин "Сула", де Михайло Олексійович був і головним тренером у Вище Булатецькій команді і її капітаном. З нагоди 75-ї річниці, та з дня народження Михайла Волика вітаю його з святом і бажаю здоров'я та довгих і щасливих років життя, удачі та щастя!
Повертаючись знову таки до світлини Новаківської школи, можу точно сказати, що в першому ряді біля Михайла Волика, поряд з ним - Марценюк Петро Петрович з яким я в своєму житті мало спілкувався поки жив у Вищому Булатці, а тоді і взагалі перестав його бачити коли він поступив в Київський інститут, (в 1961-році). А потім він закінчив і інститут і його аспірантуру. І все таки з Петром Марценюком я таки один раз спілкувався під час зустрічі літнього вечора у нашому селі Вищий Булатець, біля школи старших класів на дерев’яному крилечку, коли Марценюк розказував не тільки мені, але і іншим, про нову науку біологію, та її майбутнє. А я на той був чомусь зацікавлений саме оцими знаннями, як самими прогресивними і просунутими. Знаю, що Петро Петрович Марценюк на сьогодні живе в Києві, давно пенсіонер, але не забуває і про своє село і інколи приїздить до родичів.
На світлині у першому ряді (що сидять) зліва направо, я вже згадував, свого брата Олександра Федоровича Сало, а от поряд з ним сидить вчителька української мови і літератури Васільєва Лідія Степанівна. Високого зросту жінка, досить міцної статури, з владним і гучним голосом. Не знаю чи в 1961-му році вона викладала саме цей предмет (для учнів 1944-го року народження), але коли в 1967-му році я закінчував школу,(в Новаках), то Лідія Степанівна викладала саме українську мову і літературу.
Третього чоловіка в чорному костюмі і в сорочці в клітинку я не впізнаю, а може я його і не знав, та про те нехай мене Бог простить коли я помиляюсь, що це мабуть таки буде сам Щербань Афанасій Михайлович, Герой Радянського Союзу, той самий що під час Великої Вітчизняної війни шістнадцять разів горів в танку і остався живий до 26 травня 1980 року. (А дата народження 14 січня 1916 року. Повних років життя 64 роки)
П’ятий в центрі на світлині директор школи Старостенко Володимир Матвійович. Викладач історії і суспільствознавства. Його дружина Діна Онисівна також була вчительткою Новаківської школи, але вона мене не вчила, і моєю вчителькою не була жодного разу, так як викладала українську мову і літературу до восьмого класу, а я на той час вчився в Вище Булатецькій школі. У Старостенко В.М і Старостенко Д. О. було три сини. З найстаршим Федором (1943 року народження) в шістдесятому році закінчила десять класів Лідія Григорівна Сало (Воротеляк) дружина Олександра Федоровича Сало. З найменшим Шуріком Старостенко вчився в Новаківські школі і я, тільки він був не в одному зі класі зі мною, а на один клас менше. А от із середнім братом Вікторм, мені прийшлось зустрітись і бачитись, при випадкових обставинах, вже в дев'яності роки, у моєму Вищому Булатці за селом, де проходила дорога між третьою і другою лісопосадкою напроти Остапівки, де Старостенко батько, а мій колишній директор школи мав там земельну ділянку і саме на той час в вересні місяці збирав свій урожай. За село я тоді поїхав велосипедом зі своєю школяркою донькою, на баштан за кавунами, і там же напроти баштану зустрів і Старостенків. Бувший дирекотр школи був здивований, що на той час вже не було в живих мого брата Олександра Федоровича(помер у 1991році). А я був взагалі здивований такій зустрічі з Володимиром Матвійовичем, та з його дружиною Діною Онисівною, та ще й з сином Вікторм і з його білокурою дружиною. Саме головне із життя Старостенків для мене до цього часу загадковим питанням, та доля життя найстаршого Федора, який в свій час закінчив десять класів на золоту медаль, служив строкову службу в армії рядовим солдатом,... а потім покінчив своє життя вистрелом із пістолета.
На світлині поряд з директором Старостенко Халявицька Марія Максимівна. Вчителька матиматики і фізики. Сама родом із Вищого Булатця з того самого що і я зі своїм братом Олексанром Федоровичем. Вона, Марія Максимівна, була рідною донькою нашого Вище Булатецткого Героя Радянського Союзу Халявицького Максима Михайловича. Нажаль життя Максима Михайловича обірвалось в 1944-му році в Латвіїї, коли йому виконалось всього 35-ть років.
У білій блузці і кольровій спідниці в клітинку біля Марії Максимівної, сидить вчителька російської мови і літератури, Бендрик Любов Костівна. Не знаю кому як, оця людина як вчителька і як жінка, але на її уроках мені хотілося завжди бувати зрадістю і слухати любу тему уважно, про що б не говорилося, яка б причина для розмови не була. На випускному екзамені по літературі саме вона поставила мені «відмінно» за те що, я знав сучасну літературу і сучасних російських поетів та ще й навіть прочитав щось із Євтушенко. Розказувала мені якось Галина Петрівна Дацій (яку Бендрик Любов Костівна також вчила у Вище Булатецькій школі), що Любов Костівна ні в якому разі, абсолютно ніколи, в школі або на людях в селі не говорила на українській мові, а тільки все на російській, з прикрасним наголосом, так як була вчителькою саме російської мови і літератури. А коли одного разу Галина Дацій, прийшла до Бендриків в хату де вони жили з чоловіком і двома дітьми (шкільного віку), то Любов Костівна дуже здивувала Галину Дацій, тим, що звертаючись до Івана Івановича (свого чоловіка) несподівано сказала на чистій українській мові: «От бачиш Іван Іванович, які у других батьків їхні діти, і скромні і слухняні, і виховані. А в тебе? Бог знає що за діти.» Маючи на увазі свого сина і доньку.
На світлині правіше від Любові Костівної Бендрик поряд з нею в діловому жіночому костюмі вчителька хімії Жайворінок Ольга Лукінічна. Мабуть в дев’ятому чи вже в десятому класі, поки я вчився в Новаках, вона нажаль несподівано захворілда і померла в сорок п'ять років(?) і ми були цим дуже здивовані і всім класом ходили на її похорони в Новаках. З донькою Ольги Лукінічної, (Валинтиною) я вчився в одному класі з 1965-го по 1967-й рік. У Валентини, був менший брат, але я його майже не знаю.
Із трьох золотих медалістів Новаківської школи які закінчили зі мною десятий клас була серед них і Валентина Жайворінок, а також Іван Шухарьов і Ларіса Портна.
Про чоловіка, що на світлині біля Ольги Лукінічної, мені нічого не відомо.
А в другому ряді зліва направо коментарій буде ще скупішим так як багатьох людей я зовсім не не пізнаю.
Четверта учениця цього класу - Кобилко Олександра Олексієвна, рідна сестра Надії Кобилко, що проживали на одній вулиці зі мною де жили мої батьки в Вищому Булатці.
Після Олександри Кобилко про двох інших учениць нічого не скажу, бо не знаю, а сьома учениця - Мищенко Ольга. Її батьківська хата стояла не далеко від хати Миколи Дмитровича Кондратенко відомого українського поета, а також з Кондратенко була хата нашого сільського кладовщика Івана Трохимовича Кочерги.
Далі в цьому ряді знову нікого не знаю!
В верхньому ряді - зліва направо: також двох перших - не знаю.
А третій - Дацій Іван Петрович, проживав у Вищому Булатці біля Гусарового лісу де протікав прозорий струмок, колишньої пересохшої річки Булатки, а на її берегах стояли вікові кучеряві верби. Іван Дацій весь час працював професійним електриком в місті Лубни. Самостійно оволодів музикальним інструментом гітарою і грав в сільскому оркестрі в шістьдесяті і сімдесяті роки як один з його активних учасників.
Четвертий на світлині - Іван Петрович Сулима. Механізатор. Особистого спілкування на тісній основі у мене з ним не було, я мало з ним спілкувався, а тому не можу про щось говорити занадто багато. Пам’ятаю, що будинок, його батьків стояв також як і Івана Дація, біля Гусарового лісу тільки ближче до Попової гори. Окрім Івана Сулими, в сі'ї був ще старший брат мабуть Петро, але зараз зовсім не бачу його в свої' пам'яті, не бачу його лице так щоб згадати щось більше про цю людину. Коли я вже поміняв своє місто проживання, мені розказували, що Іван Петрович Сулима тяжко хворів і закінчив своє життя обірвавши його умисним спричиненням смерті.
Шостий на світлині поряд з Іваном, - учень десятого класу Микола Сахно. У Вищому Булатці проживав з братом і з сестрою напроти прикрасної дерев'яної церкви, з північної сторони, села по вулиці Салівка (поки звичайно церква стояла до 1963-го року. А після того як Микола Сахно, закінчив школу, як переїхав на постійне проживання в місто Київ я з ним більше не зустрічався і не спілкувався.
Восьмий учень, в цьому ряді - Конько Григорій Афанасійович, також як і його однокласник Іван Дацій працював електриком в Лубнах, а пізніше майстром і інженером в цьому напрямку. В сімдесяті роки коли почали показувати серіал про Штірліца «Семнадцать мгновений весны», то ми з Григорієм Конько після закінчення робітничої зміни в Лубнах, як бігові спринтери на довгу дистанцію бігли без відпочинку від останньої зупинки автобуса бувшої МТС, а пізніше "Сільгосптехніка" через все Вище Булатецьке поле, а далі через Сотницьких яр, а далі по горбах і долинах, і вже далі по прямі дорозі майже до своєї хати. І все це заради того, щоб обов'язково встигнути на початок очередної серії кінофільму.
Дев’ятий в верхньому ряді - Дацій Василь Лавронович. Колгоспний механізатор, тракторист. Його батько дядько Лаврон здається був швець і кравець і коли я ходив в школу то приходив до нього ремонтувати свої кирзові чобітки. У Василя Дація була не проста і особлива історія коли він вже закінчив десять класів. В урочищі Голомине, по правому боці яру, де були лісозахистні посадки дикої маслини, молодих дубів, берези, та окації, за кілометр чи півтора від села сталося трагічна подія яка потрясла людей від малого до великого. Василь Дацій разом з його сусідом, Олексієм Михайловичем Кочергою (1947 року народження), меншим за себе, рішили попробувати постріляти з обрізу таємно від своїх друзів і від батьків, в самий перший раз. Не знаю, як там воно сталося, насправді але в результаті спроб з обрізом один із них - Олексій, загинув. Василя Дація судили мабуть в Лубнах. Не знаю, що йому за те присудили, чи умовно чи набагато строгіше, але Василь після того прожив весь свій вік в рідному селі працюючи в колгоспі на тракторі, де й пішов на пенсію.
Дванадцятий - випускник цього класу Олександр (забувся його прізвище)мабуть Кобилка, та по сільському називали Ладущин. Саме тоді коли я з футбольною командою, поїхав в Лубни, він був в команді як футболіст-воротар, що захищав своїм маленьким зростом і честь і спортивну славу школи. Знаю, що Сашко разом з Олексієм Довбишем після закінчення десятого класу вчився в Одеському медичному технікумі. Потім, Довбиш переїхав в Харьків, а Олександр вернувся на Лубенщину і до останнього часу працював в «Швидкій допомозі»
Ну, от і все що я хотів розказати про світлину 1961-го року, на якій зображені вчителі та випускники Новаківської середньої школи 1944-го року народження.