День неспішно, неначе крізь пальці пісок,
Витікає в щілину між небом й землею.
І, навішавши в небі яскравих зірок,
Ніч спадає на плечі з журбою своєю.
А життя уночі свій сповільнює біг
І до ранку з безсонням боротися мушу,
Неспроможний знайти виправдання собі,
Заспокоїти серце, загоїти душу.
Нитка щастя тонка обірвалась давно,
В чужім краї живемо й душею страждаєм.
Залічить біль розлуки не може ніхто,
Батьківщину і матір ми не вибираєм.
Якби крила були, полетів би туди,
Розпочалася звідки життєва дорога,
Де коріння моє і дитинства сліди,
Де велично звучить рідна батьківська мова.
Де країна одна, де немає війни,
Де не діляться на «москалів» та «бандерів»,
Але є Україна, де люди – брати,
Де приносить дітей чорногуз до оселі.