Порцелянові люди повітрям наповнюють груди,
Піднімаються в гори і прагнуть до нових вершин,
Не бояться штормів, висоти і простої застуди,
Не бояться зі світом зійтися один на один.
Безкінечно вразливі, тонкі і міцні одночасно,
Порцелянові душі так прагнуть кохання й тепла.
Вони вірять і йдуть уперед, і уходять завчасно,
Все шукають, знаходять, все п'ють зі свого джерела.
Невідомо чому та із чого, рецепт- таємниця,
Не розкритий ніким і самим невідомий секрет.
Що намішано в них і чому їм ночами не спиться?
Що рятує від страху, що кличе і кличе вперед?
Що тримає вогонь, яка сила підтримує мрії?
Де знаходяться сили, щоб встати та йти до кінця?
Як з'являється віра, чому не вмирає надія?
Чим лікують свій біль, аби знов запалити серця?
Прагнуть більшого, мріють, живуть і вмирають.
Обернись навкруги. Чути скрізь порцеляновий дзвін.
Кожен з нас на шляху до свого персонального раю.
Треба вірити в себе і знати, що ти не один.