З новітнього, в оберіг, нЕчисті в поріг по ріг: ні дня, ні каїну, ні юді, не рідня; там й братерським окупантам!!
А це навмання із минулого тисячоліття: і не чуємо ж Боже Благання, — кия взяти, та встати; НАРОД!!!
ой, наговоряться слова...
і всі почуті, й недочуті:
там, сам-на-сам, до свої суті, —
повернуться... — і то діла!
та знов дозріють, в біль; стари-ий...
бо ж завше весь його вбирають:
слова людей не полишають, —
глибінь лиш збільшать... — в крок новий!!
допоки — й В ПОВНУ ПОВНОТУ...
ВСЮ ПУСТКУ ВИМОСТЯТЬ В ПРОВАЛЛІ:
враз, Чиркнуть Духом, й Підуть Далі, —
ВОГНЕМ І СВІТЛОМ... — й нам в Мить Ту!!!
Ось й сиво-лисе, досі не достатньо усвідомлене: "Земля українська дана Богом Українській Нації не на те, щоб ми собі взаємно із-за цієї землі голови розвалювали, нею спекулювали, або щоб на ній усякі "міжнародні банки" чи інші посідачі міжнародних валют могли буряковими ґешефтами займатись. Дана ж вона на те, щоб ми на цій землі могли найкраще і найрозумніше – по Божому – своє життя владнати". Вячеслав Липинський, "Листи до братів-хліборобів", 1926 рік.